Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
«А що тобі цей швед по-німецьки балакав, бо я не чула добре?» - спитала нараз
Ганна.
«Не так сказав, як обіцяв, що скаже».
«Як тайна, то й не кажи». Почувався докір.
«Ні, Анно, я перед тобою тайн ніяких не маю, але він дійсно нічого певного ще не знає. Курієр від султана до короля був».
«Чи не за нашу шкіру торги ведуться?»
«Можливо, бо воно вже не раз так бувало, що сусіди бились, а нас боліло».
«Гарно!» - погадала собі Ганна і вже не питалася більше. Навіть базаром перестала цікавитися. Хай собі промишляють і торгують, як хочуть. Тут народ продають, цілий народ, може, на довгі, довгі часи з тілом і з душею, з землею і волею.
Соромно і страшно зробилося їй. Мала повні очі сліз. «Ти не можеш на це дивитися байдуже, Андрію, не смієш, - повернулася до Войнаровського. - Треба тобі з королем на розум побалакати. Не здавайся на те, що Орлик робить, чужими руками лиш жар добре загрібать, більш нічого. Після того, як Апостол зрадив...»
«Анночко, - перебив Войнаровський, - він не зрадив».
«Хай буде, що він тільки відступив, покинув, відрікся гетьмана, як хочеш, не будемо перечитися за слова, але після того кому ж довіряти нам, на кого покладатися, я не знаю».
Войнаровський мовчки йшов біля неї. Не знаходив слів, щоб заспокоїти Ганну. Боявся дратувати її. Знав її палку, зворушливу вдачу. Захоплювався, розжалоблювався, як дитина. І самому, правду сказати, було моторошно. Швед так обережно балакав. Буцім щось знав і не хотів сказати. Ціла надія на короля. Він на нікчемність нездатний. Але ж бо й він тепер у чужих руках, зданий на ласку і неласку турків. Можуть зневолити його, щоб видав Мазепу й Мазепиних людей. «Якщо чого прийде, так краще згинути, ніж мають торгувати нами, як невольниками, або як худобиною, дві жінки за одну клячу».
Ті слова ніби з його власної душі добула. Це була справді остання розв'язка цього важкого питання. «Так, Анночко не бійся, ми це потрапимо зробити, якщо іншого виходу не буде. Але поки останній промінь надії не згас, будемо жити, бо любимо життя так, як ти його перед хвилиною любила».
Якийсь молодий софта приступив до них. Обіцяв показати мошею і повести на цвинтар. В мошеї є написи цікаві і чудові коври на мармурових плитах , а на цвинтарі «тюрбе», що коштували величезні гроші. Ганна не хотіла. «Другим разом, Андрію. Нині для мене кругом цвинтар і самі тюрбе; вертаймось краще в табор. Я неспокійна.»
«Може, ти непотрібно хвилюєшся, Анно. Нам покищо треба радіти, що знайшли приют і не попали в руки царя».
«Ах, сумна радість, Андрію. Сумна...»
37.
Спішилися. Ганна їхала повозкою, Войнаровський зі своїми людьми кіньми
скакав.
В таборі милу несподіванку застали. Мручко, засукавши по лікті рукави, помагав бендерським купцям розбивати й прикріплювати до вбитих у землю кілків блідо-голубий, золотом вишиваний намет.
«Обведемо його рівчаком, щоб вода спливала, почепимо хоругов, ще більшу, як у шведів, щоб і сераскір у Бендерах бачив, дерев насадимо кругом і квіток, побачите, яка тут «резиденція буде».
Очі йому з радости світилися; вдача українського хазяїна, що ти вдієш?
Гетьман з вдячним серцем прийняв дарунок від своїх вірних людей. Йому буцімто покращало. Зліз зі свого воза і проходжувався, оглядаючи намет та розмовляючи з козаками.
Питалися, коли вертатимуться, - це було повсякчасне питання, мало що не при кожній стрічі.
«А невже вам у турків погано?»
«Що погано, то ні, а все-таки дома куди краще. Заскучали ми за Україною, ах, як заскучали!»
«А вона за вами, дітки. Та підождіть, дасть Бог повернемось. Не вікувати нам у Бендерах. А що скучаєте за Україною, так це й гарно. Може, її більше полюбите, вернувшись».
«Ах, не вміли ми, грішні, цінити її гідно, поки не втратили», - каялися.
«Ніби прабатьків з раю, вигнав нас Бог із рідного краю, - віршував Мручко. - Бо хоч не первородний, а все-таки великий гріх ми на душу прийняли».
Довірений швед сіпнув Войнаровського за рукав. Непомітно поміж возами згубилися.
«Що нового?» - спитав Войнаровський.
«Погано, Eurer Gnaden15, дуже погано!»
«Кажіть!»
«Цар домагається видачі пана гетьмана».
Войнаровський насилу затаїв збентеження.
«Від кого домагається?» - спитав.
«Царський посол у Стамбулі, Толстой, пропонував великому муфтієві 300.000 талярів, погадайте, які великі гроші, триста тисяч талярів, якщо він пособить видачі його світлости пана гетьмана».
«Замовчіть! - сказав Войнаровський, побачивши когось із сторонників Горленка. - Йдіть у напрямі річки, за хвилину прийду туди».
Швед помандрував.
«Триста тисяч, триста тисяч! - повторив Войнаровський. - Розщедрився цар. Мабуть, дуже заманулося Мазепи».
В очах потемніло йому. Це не будь-що. Гроші величезні. Такої суми ще за жодну голову не давали. Цар тепер може Мазепиними таки талярами за Мазепу заплатить, себто Мазепа сам себе продасть. От тобі й історія. А як Мазепа, тоді, значиться, і Войнаровський, і Ганна Обидовська, і всі, що біля нього... Перше враження прохололо. Ніби туман розвівався з-перед очей. Ще тільки до висок наче хтось молотком стукав. Постояв хвилину, обтер хустиною чоло й пустився в напрямі ріки.
«Триста тисяч», як триста собак, бігло за ним, брехали, шкірили зуби, грозили, що розідруть на шматки. Триста тисяч! «Чи він їх прийняв?..» Чому він перервав розмов зі шведом і тепер найважнішого не знає, чи муфтій прийняв ті сотки тисяч, чи ні...
Шведа над річкою не було. Войнаровський шукав синього каптана вздовж берега направо й наліво; не було.
Аж побачив у воді шведа. Купався.
«Так краще, Eurer Gnaden. Підзору не буде. А то всякому в очі впадає, що я балакаю з вами. Національність голого чоловіка тяжче пізнати та ще, якщо він вище пояса в воді».
Войнаровський завидував шведові, що міг спокійно жартувати. «Мені, - відповів, - байдуже, чи ви в мундурі чи без. Кажіть, прийняв великий муфтій тії гроші, чи ні?»
«Чорт його зна, чи прийняв. Ваша милість знають, гроші лакома річ, та ще такі великі».
«То правда. Важко знайти людину, щоб не полакомилась».
«Правда! Може казати, що не прийняв, а на ділі прийняв і тихцем своє робить. Знаємо тих праведників з-під стягу Магомета. їм щоб лише гроші. Наш чоловік задовольниться будь-чим, а йому зараз триста тисяч. Подавився б ними».
Швед почував себе безпечним і не жалував слів: «Не люблю я цього баранячого лою, смороду часнику
