Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— А звідки знаєте Лариску?
— Ми з нею однокласники.
— Неправда, це я з нею однокласниця.
— Ми з нею познайомилися на танцях,— зітхнув я.— У парку.
— Неправда,— мовила Ляля.— Вона на танці ходить із Толиком.
— То я Толик і є.
— Неправда, бо Лариска вас інакше назвала. І Толика я знаю.
— Тоді я познайомився з нею в екстремальній ситуації.
— Так? — зацікавилася Ляля.— А в якій?
— Ну, це вже секрет. Хай вам Лариса розкаже.
— О, в неї допитаєшся. І, по-моєму, ви ніякий не кочегар.
— А це ж чому?
— Кочегар не скаже “екстремальна ситуація”. Покласти вам печіночки?
— Будь ласка,— згодився я.
— А голубчика?
— Будь ласка,— сказав я.
Козлоподібний знову налив горілки. Діккенсівський тип не відривав від мене погляду, очевидно, був не в захваті від того, що я тут сиджу. Козлоподібний тимчасом барвисто проголошував тоста: говорив про калинове щастя, каштанову радість і лебедині літа. Лариса на мене й досі не дивилася, і я увіч відчував, що вона так само напружена. Зрештою, коли вже мене так прямо допитують, чому не розпитатися й мені, наприклад, хто з них хто?
— Це ваш батько? — спитав я, коли проголошення тосту закінчилося.
— Правда, я на нього схожа? — розцвіла Ляля.
— Як дві краплі,— зіронізував я,— хоч, по-моєму, ви більше схожі на матір. А чому не прийшов Толик?
— Ну, це зрозуміло,— хихикнула Ляля.— Двох кавалерів не запрошують.
— А я, до вашого відома, зовсім Ларисі й не кавалер.
— Правда? — засвітила до мене кокетно очима Ляля, а її нога просто розчавлювала мою об ніжку стільця.— Але ні, ви мені ще й слова правди не сказали.
Але в мене не було й найменшого настрою гратися з нею хоч словами.
— Навіщо вам та правда? — спитав я.
— Бо Лариска останнім часом стала така потайна. А я ж її подруга,— просто сказала Ляля.
Хлопець біля мене, той, що, здається, хворів на сексуальну затурбованість, пив і їв з такою пожадливістю, ніби його рік тримали в клітці на сухому хлібові. Він швидко осоловів, почав на стільці розхитуватися й дивився перед собою олив’яними очицями. Лариса мала цілковиту рацію, народ у неї зібрався нудний.
Зрештою, зробили перерву, я вийшов на балкон і закурив: хотілося трохи побути на самоті. Але це мені не вдалося — на балкон виперся прищавий молодик. Подивився на мене понуренько й попросив закурити. Я вгостив.
— Слухай, ти до кого тут клинці підбиваєш: до Лариски чи до Лялі? — Він знову понуренько на мене зирнув.— Ляля моя дівчина, пойняв?
— Ну, й чудово,— сказав я.— Дуже з того радий.
— І ти до неї там не тулися й не загравай.
— Не збирався,— мовив я.— Може б, ми місцями помінялися?
— Місцями? — Молодик зирнув на мене олив’яними гудзиками.— Не, попарно не садять... Просто, я тебе попередив, бо шуточок не люблю.
— А, ви тут, молоді люди,— сказав, виходячи, діккенсівський тип.— Може, вгостите цигарочкою?
Я вгостив, щось вони катастрофічно не мали власних цигарок.
— Бачите,— довірливо підморгнув мені діккенсівський тип.— Вони мені не дозволяють курити. З цими бабами здуріти можна! Хочете, розкажу анекдотець?
Він розказав анекдотець, досить солоний. Прищавий молодик реготався, а я ні. Відчував у собі напругу і хотів звідси піти.
— Ви не смієтеся, Акакію Акакійовичу? — єхидно спитав діккенсівський тип.
— У мене почуття гумору на нулю,— відповів я.
— Його звуть Акакій Акакійович? — витріщив очі прищавий молодик.
— Не звуть, а прозивають,— сказав задоволено діккенсівський тип.— А щодо гумору, то я б не сказав, що у вас його нема. Да, молодий чоловіче! Земля кругла, чи не так?
— На жаль,— мовив я.
— Акакій Акакійович,— знову, трохи запізно, зареготав молодик.— Ви як скажете, Миколо Миколайовичу! Тебе й справді так звуть?
— Абсолютно,— сказав я. Почував себе кепсько, навіть жахливо і вже конче хотів звідси піти.
— Мені, може, більше жаль, що земля