Крапля крові - Юрій Михайлович Мушкетик

її покладені на коліна руки дрібно тремтіли. Не знати чому, але вона чекала Холодових слів, мов присуду. Може, тому, що вірила в нього більше, ніж в будь — кого. А віра в людину вже сама по собі вбирає і віру в її фах, в її покликання.

Він дивився їй у очі. Він говорив, ніби викладав їй на долоні зафіксовані докази.

— В наш вік кожна друга людина перехворіла на рак. На думо — думо — рак. Великий або малий. Мозоль, жировик, укус жучка… В нас у лікарні нещодавно прийняли за кісту вагітність на п'ятому місяці. Рак і бомба покалічили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець. Я не можу дати стопроцентової гарантії. Та й що всі гарантії. Але я переконаний, що в тебе мастопатія. Нарив. Тому й кров. І краї не промацуються. На мастопатію хворіє чимало жінок. В тебе один з таких випадків. Тільки значно гостріший.

Кригу плавить тепло. Тепло і віра людських очей плавить кригу душі, і вона збігає сльозами. Це були сльози страхів, сльози болей, сльози вдячності.

— Прокопе, я вірю тобі.

— Але я ще не сказав усього. Ти віриш зараз, але ти підеш, і з тобою піде твоя хвороба. Ти вернешся до неї думкою. Це вище твоєї волі і моєї. Волі будь — кого. У вас вже не буде спокою. Вона висітиме як сокира. Треба позбутися її. Можна почати лікування… Блокаду новокаїнову… Але ліпше — оперувати. І навіть в тому, найгіршім випадку — це поки що єдине, найкраще. Одразу ж під мікроскоп, на біопсію. Операція нескладна. Прооперую я або Варвара Іванівна. В неї таких випадків — щонайменше тисяча. Я ж тобі казав, ми — чорнороби.

— А ліки? Мазурові?

— Ліки… Звідки це протяг? — Професор підвівся, підійшов до вікна. — Мені здається, вони… їх ще треба перевіряти, дозувати… Ти приходь завтра. Олександрові скажи — і приходь. Сьогодні вже не їж. Тільки не передумай. Збери докупи всю свою мужність. Я знаю, ви, жінки, мужні, дужчі за нас.

Олександр Кіндратович чекав кінця операції в Холодовім кабінеті. З собою приніс дві коробки цигарок і тепер припалював одну від одної. Зринали, мов хвилі, думки, зринали і розпадалися, не лишаючи після себе сліду. Тільки незвичне відчуття, відчуття часу, але не думкою, — серцем, душею. Ця мить приходить до людей не часто. Вона єднає з собою інші, вони проходять крізь життя, як сталева глиця крізь стіг сіна.

«Зараз… Тоня…»

Тоня.

Єдина людина, котра прийняла його всього, отакого, як є. Отакого… Хотіла, щоб був кращим. Намагалася, щоб ішов рівно, щоб не падав у дорозі, не збивав інших. Тоня їх з'єднала з Прокопом. Він тільки тепер розуміє — вона. Навмисне, для нього, для Олександра. А може, й для себе? Тоня й тепер поклалася на нього.

«Ох, хіба можна думати так зараз? — затис думкою немилосердне в підозрі серце. — Не думати… Куди я вчора поклав папку з рефератом… А яка, власне, різниця… Тоня…

…Мабуть, вже роблять аналіз».

Хоч сидів спиною і двері прочинялись без скрипу, але він почув, як вони прочинилися. Холод зайшов повільно, мовби нерішуче. Вже без халата, простоволосий.

Білан, сам того не помічаючи, підвівся з стільця. Дивився перед себе й не бачив нічого. Тільки руки, великі, міцні, Холодові руки. Ось права дістала коробку цигарок, видлубала одну, ось одним рухом вказівного пальця видобула сірника.

Чирк!

Точно, спокійно.

І враз Білан відчув, як щось обірвалось в його грудях. Важке, велике. Ноги йому затремтіли, підломилися в колінах. Тугий клубок розсипався, і Олександру Кіндратовичу стало так жарко, що не стачило повітря. Йому захотілось заплакати, захотілось кинутись до Прокопа Гордійовича, виповісти йому все. Про себе, про підозри, про записку до міністерства.

Але в останню мить щось стримало його. Оте, камінае, котре плелося в тютюновій хмарці.

Холод і тут знайшов спосіб жбурнути його. Білана, в яму. В Тониних очах Холод тепер вже над ним назавжди. І в очах лікарів. Непролита злість заклекотіла в грудях, закипіла на серці холодними сльозами. В його отруєних недовірою очах помимо волі ще раз хлюпнула тепла хвиля і згасла. Вона мовби скрижаніла під злістю. І погляд. І слова.

— Спасибі. Я не хотів у себе… Спасибі.

Його ноги чавунне стукотіли по підлозі.

Увечері прийшла Ольга. В теплій шубці, хутряній шапочці. Свіжа, пружна. На щоках — рум'янці, губи — вишневі, і не збагнеш одразу, кому вони більше завдячують: морозові чи сучасній синтетичній хімії. Очі Ольжині блищали, і в них все та ж колишня наївність. Манлива і ненадійна. Немов хороші, тонкої роботи, фальшиві корали.

Прокіп Гордійович здогадувався, що ота пружність, ота незав'яла краса коштують його колишній дружині немало зусиль. Це вже ніби акторське натхнення, його ледве вистачає для сцени.

Звичайно, прийшла запитати про Олега. Як там йому живеться, чи не треба чого?

— Пише, все в нього є, — сказав Холод, не припиняючи роботи.

Він сидів на низенькому ослінчику, затиснувши між колін шевську лапу, по одному вибирав з коробочки з — під зубного порошку дерев'яні гвіздки, вганяв у підметку черевика.

Шевство — таки його забаганка, дивацтво. Олегові, свої черевики — завжди ремонтував сам. А може, це й звичка. З полону або з дитячих літ. В селі він влітку пас худобу, на зиму йшов у науку до сусіда, шевця. Шевця невдатного, котрий лише латкарював во селу. В себе по господарству Холод любив робити все сам. І мав з того, як кепкував над собою, «натурального господарства», немалу втіху.

— Може, й мені підіб'єш? — притупнула Ольга гострим каблучком, пройшла по кімнаті