Крапля крові - Юрій Михайлович Мушкетик
«Мабуть, тією дротиною, — думає Прокіп Гордійович, — течуть зараз добрі, веселі вісті».
Прокіп Гордійович давно назнав цей обніжок. Влітку, весною ходить по ньому до лікарні. Ніхто його за це не сварить — трава однак під осінь засихає на корню. Тут йому найлегше мислиться, тут він відпочиває душею.
Але сьогодні всьому широкому лану годі вихлюпати тривожний настрій з душі. Він ще не був у клініці, не, знає, що там, в лабораторії. Може, хлопці опробовували самі?
Небо чисте, тільки на самому крайнебі насурмилась темна хмарка. Такі хмарки віщують грози. Він любить грози. Він певен, їх любить кожен, хто любить ясне небо. В чеканні грози природа розкривається вся, до останньої стеблинки. Розкривається в запахах і кольорах, у всіх своїх таїнствах. Людина теж чекає грози в неспокої, їй боязно, їй і радісно. Чому? Може, тому, що людина сама часточка природи, чекає з нею, радіє невідомими тайниками життю й буянню. А може… Може, тому, що грози очищають душі. Він знає: ще будуть грози, буде сонце. І від того почуває себе дужим. Міцним.
Холод зупинився, зірвав житню стеблину. Відщипнувши з нижнього кінця, продув зелену трубочку, прикусив зубами. Стеблина м'яко хруснула, бризнула солодким соком. Він вдихнув у себе її запах, запах поля, весни, запах інших, далеких весен.
Ті весни лилися ось такою мелодією. Нехитрою й водночас манливою, як саме життя, як мрія про нього.
Але перший же звук завмер на його вустах. Холод підвів голову й побачив, що з другого боку обніжка назустріч йому наближалась постать. Знайома кожним ледве вловимим порухом.
Прокіп Гордійович вийняв з рота пищика, непомітно вкинув його в траву.
Білан ішов повільно, непевно, немов ступав не по обніжку, а по хисткій, вузькій кладці. Але дивився не під ноги, а прямо, на нього. Прокіп Гордійович відчув, як скалатну — ло серце, як затріпотіла, запульсувала жилка на скроні. Таке з ним було тільки в хвилини найбільшої тривоги. Холод здогадався — Білан ішов йому назустріч. Але що він хоче? Що йому ще треба? Холодові від нього — нічого. І він відступив, маючи намір пройти мимо.
Але його зупинили очі. Великі, сумні очі, в котрих горіло безмірне людське страждання.
— Прокопе, не втікай. — Голос Біланові тремтів, немов далеке марево на житах. — Я шукав тебе. Я знав… Я хочу тобі все. Все… Я винуватий перед тобою тяжко. Сам собі отруїв серце… А може, й не сам… Тоня… Все життя вона кохала тебе. Ну… Ні… Вірила. Я знав це. Я радів, коли сказали про твій полон. «Бач, який він».
— І пускав мене у свій дім?
— Я ненавидів і вірив. Я посміхався твоїм невдачам. Я й на виборах… Коли тебе на голову Хірургічного товариства… — записку написав. Я не був людиною… Навіть півлюдиною. Ступав по трясовині. І тебе хотів…
— Ну! — Холодів голос брязнув, немов ніж по каменю. — І що ж ти хочеш?..
— Я заблудив. А тепер прозрів. З лиха прозрів. Я прийшов проситись до тебе. В клініку. Помічником… Ординатором…
— У мене немає клініки.
— Я вже сказав… Написав. Прокопе, забудь… Не кидай. Я ще можу почати… Я ще стану людиною. Ти віриш, Прокопе?
Холод мовчав. Десь збоку, з яру вибурхнув вітер, погнав перед себе зеленаво — сині, завихрені на гребенях колосками хвилі. Вони докотилися до них, хлюпнули в груди раз, вдруге і загойдалися, зашуміли. Шепотіли про Щось молоде, давнє, лагідне. Вони ніби вклонялися їм.
Прокіп Гордінович нагнувся, зірвав дві стеблини. Одну взяв сам, другу простягнув Біланові.
— Пам'ятаєш? — запитав тихо.
Стеблина пахла недозрілим літом, грозою, далекою, нещербатою в правді юністю.
Білан прикусив зубами м'яке солодке стебло, відповів сумною посмішкою:
— Пам'ятаю.
Прокіп Гордійович ледве розчув ті слова. Він навіть не певен був, мовив їх Олександр, а чи то прошелестів вітер. Дивився Біланові в очі, напружені, повні неспокійної прозорості, де на самих денцях, в криничках — зіницях, спалахували і гасли, немов далекі зірниці, вогники, — дивився пильно, намагаючись відгадати те, одне—єдине: чи пам`ятає?
Оглавление РОЗДІЛ ПЕРШИЙ РОЗДІЛ ДРУГИЙ РОЗДІЛ ТРЕТІЙ РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ П'ЯТИЙ РОЗДІЛ ШОСТИЙ РОЗДІЛ СЬОМИЙ РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
