Софія - Олесь Ульяненко
– А мені яке до цього діло, гамносос? – сказав Артур і випустив струмінь диму в обличчя чоловікові.
Чоловік підвівся і зробив півколо, наче виконуючи якийсь ритуал. Потім міцно ухопив підборіддя Артура, розкрив рота, витягнув якийсь не дуже блискучий інструмент з кишені – і двійко зубів з рожевим м’яском лежали вже на долоні Артура. Тут Артур уже забулькав. Туман захилитався. Артур чомусь уявив, як між тими стовпами оголена Тіна Кароль робить йому мінет.
– И-ш-ш, – сказав чоловік, і Артур подумав, що зараз його відпустять.
31Софія стояла і дивилася на схожу на карту Африки калюжу крові. Лукаш. Біля нього стояла наполовину випита пляшка віскі. Вона піднялася на четвертий поверх, бридячись від порожнього ока басейну, дісталася до сейфа і витягнула звідти «глока». Повернулася, Лукаш сидів і прикладався до пляшки.
– Це вони?
– Навряд…
– Як знаєш…
32Те, що Надія зріла, як у соку, в ексгібіціонізмі, для неї не було навіть дитячою таємницею. А про гріховну, саме так, гріховну, не могло бути і розмови. Радше це нагадувало приховане дитяче задоволення, розтягування перед поглинанням солодощів. У неї цей період надзвичайно затягнувся. Араби фільмували, і знімали, і трахали її у різних позах. Потім вони показали дівіді, як син відсмоктує у жовтого, як перезріла диня, халіфа. І не без приємності для себе, треба сказати. І це її навіть захопило. До закінчення сеансу у Надії з рота і з заднього проходу сукроватилася кров разом із спермою. По-моєму, всі були задоволені. Насамкінець, апофеоз: вийшов молодий голий араб і вистрелив в очко її синові. Вона не знала, що робити. Але дві останні кулі добили її сина на цьому світі остаточно. Потім зайшов майор. Розрахувався і вже наприкінці поклав усіх автоматною чергою. Він лише вдав, що не бачив, як Надія проповзла у вентиляційну шахту.
33Туман стояв синіми полотнищами. Не можна було розрізнити людей, дерева і тварин. Лише круки плавали у високості, повільно і величаво, як справжні звірі цієї землі. І коли електрики увімкнули освітлення, то побачили дивного чоловіка із заюшеним кров’ю ротом, а в руках він ніс щось схоже на ковбасу. Ковбасою виявилися його тельбухи. Одного ока у хлопця не було. Він підійшов до готелю і сів, сів поруч із трьома ще молодими чоловіками. Коли він сів, то був уже мертвим. Усі троє кинулися тікати.
– Блядь, що за блядь зробила це з Артуром?!
Вони – шия в шию – забігли до пентхаусу, і тут їх зустрів шквальний пістолетний вогонь. Хлопці лише встигли всістися на стільцях.
Частина другаПринцеса води
САХА. 1979
Це було давно, років тридцять тому, можливо, трохи менше. Касим загинув якраз березневого дня, я запам’ятав це тому, що в тамбурі транссибірського експреса хтось наклеїв картиночку із снігуронькою, у якої були домальовані вуса і хер. Ну, звісно, ще й цицьки. Голова його облущилася, як марокканський помаранч. Експрес гудів тонкою змією, і я стояв, дивився на тундру з пористою ганчіркою моху. Треба сказати, що поїзд рухався трохи швидше за дирчик. Це був вагон для спецпоїздок, літерний, і в ньому катали лише партійних босів. Напевне, я стояв і думав, що довбня Касима завжди нагадувала цитрину. Я повернувся в купе, де троє вурок кидали в нарди четвертого – косоокого узбека. Один, той, що в рожевій майці, які носили десь під Владивостоком, підвів голову, чхнув ніздрею, чхнув червоною юшкою: цілу ніч він жлуктив горілку і нюхав кокс. Зараз очі у нього нагадували слюдяні скалки, з чорними перетинками зіниць. Голова повернулася, а тулуб лишався на місці. Голова зробила сто вісімдесят градусів, зайняла природне положення і сказала:
– Саха…
Я нічого не сказав, а повернувся до тамбура. Мізки Касима, трохи рожеві, як і майка вурки, зараз м’ячем каталися тамбуром у калюжі густої крові. Кров киселем стікала в щілину. Я виблював. Раз,