Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон
Отже, кажу, я навчив Опенгаймера цієї гри, безперечно важчої, ніж наша, коли згадати, що фігури грали далі після того, як їх забито, і можна було забивати одну фігуру по кілька разів. Наші камери не опалювалися. Було б навіть злочином полегшувати в'язням ще муки від холоду. Але цієї зими й наступної ми з Опенгаймером часто так захоплювалися чосонськими шахами, що забували й про жахливу холоднечу.
І все-таки переконати його, що цю гру я не вигадав сам, а приніс у Сан-Квентін через цілі століття, було неможливо. Він уперто наполягав, що я десь вичитав про неї, а потім забув, хоча суть прочитаного збереглася в моїй підсвідомості і виявлялася в снах. Тобто він повертав проти мене зброю психологічних аргументів.
— А хіба ти не міг її вигадати, сидячи в своїй камері? — було його друге припущення. — Придумав же Ед спосіб розмовляти перестукуванням, а ми з тобою вдосконалюємо його ввесь час? Ось так воно, приятелю. Ти цю гру вигадав. Тобі ще треба її запатентувати. Пам'ятаю, коли я був нічним розсильним, то один вигадав зовсім дурну штуку — вона звалася «Свині в конюшині», — і нажив на ній мільйони.
— Що запатентувати? Адже азіати грають у цю гру цілі тисячоліття. Невже ти мені не віриш, коли я кажу, що не вигадував її?
— Ну, то ти читав про неї або бачив, як грали в неї китайці в тих шиночках, куди ти так любив учащати, — таке було останнє Опенгаймерове слово.
Проте справжнє останнє слово лишилося за мною. У Фолсомі є один японець, смертник, вірніше, він був тут, бо минулого тижня його стратили. Я з ним розмовляв про шахи, і виявилось, що гра Едема Стренга, якої я навчив Опенгаймера, дуже подібна до японської. Вони більше схожі між собою, аніж кожна з них із західною грою в шахи.
РОЗДІЛ XVІІ
Ти, мабуть, пам'ятаєш, читачу, що на початку я оповідав, як, бувши маленьким хлопчиком на фермі в Міннесоті, я оглядав фотографії зі Святої Землі, впізнавав деякі місця й описав, які там зайшли зміни. Пам'ятаєш, мабуть, і те, як я оповідав про зцілення прокажених. Я доводив місіонерові, що я був тоді високий на зріст, мав довгого меча й дивився на все те сидячи на коні.
Цей випадок з моїх дитячих років був тільки, як казав Вордсворт, «не зовсім явленим і не цілком забутим».
Я, маленький Дерел Стендінг, прийшов на цей світ з неясними спогадами про інші часи та інші місця. Але ці спогади, випливши на поверхню моєї дитячої свідомості, швидко зблідли. Властиво, зі мною вийшло те, що й з усіма дітьми: навколо мене залягли стіни темниці і я перестав пам'ятати своє величне минуле. Кожна людина має таке саме величне минуле. Але небагатьом пощастило, як оце мені, мучитися в самотинній камері і в пекельній сорочці. Мені випало таке щастя. Я одержав змогу ще раз згадати своє минуле, а між іншим і той випадок, коли я сидів на коні й дивився, як зціляли прокажених.
Мене тоді звали Рагнар Лодброг[36] і я справді був дуже високий, на півголови вищий за кожного римлянина в своєму легіоні. Але я став начальником легіону пізніше, як приїхав з Олександрії до Єрусалима. Неспокійне тоді було моє життя! Хоч скільки книжок я б написав, однако не зміг би розповісти про все. Але я багато пропускатиму, а про передісторію тих подій скажу лиш у двох словах.
За винятком самого початку, я все пам'ятаю дуже докладно й виразно. Своєї матері я не знав. Мені розповідали, що я народився на гостродзьобому кораблі під час бурі у Північному морі. Моя мати була полонянка, яку взяли після морської битви й розгрому берегової фортеці, але імені її я не знав. Вона померла в розпал бурі. Старий Лінгорд казав мені, що вона була родом з Північної Данії. Я тоді був ще надто молодий, аби все запам'ятати, але й він не багато міг оповісти. Морський бій і буря, грабіж при світлі смолоскипів, а потім кораблі відпливли в море, щоб урятуватися від надбережних скель, відчайдушна боротьба з лютими холодними хвилями… Чи обходила тоді кого доля чужинки, що народила дитину, стоячи однією ногою в могилі? Тоді померло багато людей. А моряків цікавили живі жінки, а не мертві.
Те, що оповів Лінгорд про обставини мого народження, глибоко вразило мою дитячу уяву. Він сам був застарий до тяжкої роботи. Але для полонених, що згромадилися на відкритій палубі, він був і лікар, і повитуха, і гробар. Я народився в бурю, і скупали мене солоні хвилі.
Через кілька годин, як я народився, мене побачив Тостіг Лодброг. Це його був гостродзьобий корабель і ще інших сім таких самих кораблів, що вчинили напад і тепер, змагаючись із бурею, вивозили награбоване добро. Тостіга Лодброга звали також Муснелом, що означає «Запальний», бо він раз у раз спалахував гнівом. Він був хоробрий і жорстокий, у його могутніх грудях билося серце, що ніколи не знало милосердя.
Кажуть, що під Гасфартом, ще й не охолонувши після бою, він сперся на свою сокиру і з'їв серце Пгруна. В нападі страшного гніву він продав у рабство ютам свого сина Гарульфа. Я пам'ятаю його гучний голос, як на обгорілих кроквах Брунанбура він гукнув, щоб подали його чашу — Гутлафів череп. Він не пив вина з жодної іншої чаші, крім цього черепа.
І ось до нього, ступаючи хитким помостом, старий Лінгорд і поніс мене, скоро вляглася буря. Я лиш кілька годин як народився, і мене завинули у вовчу шнуру, просяклу сіллю. До всього ще я народився передчасно і був дуже маленький.
— Го-го-го, який карлик! — закричав Тостіг, відриваючи від уст недопиту чашу з медом, щоб подивитися на мене.
Було дуже холодно, проте, як мені розповідали, він вийняв мене з вовчої шкури і, держачи за ногу двома пальцями, розгойдував на шмалкому вітрі.
— Плітка! — реготав він. — Креветка! Морська воша! — І він почав давити мене своїми пальцями, що, як свідчив Лінгорд, були грубші за мої ноги.
Але його вже захопила інша думка.
