Контракт на любов - Дарина Міс, Уля Сер

— А ти дійсно можеш бути просто нормальною знайомою для мене? — запитує. 

— Ні, адже я твоє минуле. Та я хоча б намагаюсь, а що робиш ти? Відчитуєш мене за мій вибір у роботі? Я не маленька дитина, якій потрібен захист! — починаю нервувати, адже мене дратують ці дивні запитання. 

— Чому ж тоді у моїх очах ти саме така? — від цих слів Дениса моє тіло вкрилось мурахами... Я б могла розтанути і в цю ж мить кинутись в обійми до цієї людини, але спогади не зникли... 

Я пам'ятаю все... Кожне слово, яке різало сильніше за ніж. 

Так, я помилилась тоді, але я усвідомила все, я вибачилась, я показала, що змінилась, але він не прийняв. І тепер це все в минулому... Я багато чого пережила, і він навіть уяви не має що саме. 

Я не дам так легко зламати той бар'єр, який я будувала ці роки. Я готувалась, я знала буде важко, адже я не забула. 

Ні його, ні дотики, ні слова, нічого. Він єдиний, хто був, і таким і залишиться. Але розтоптати свою гордість я не дам.

— Для цих слів вже запізно, ти так не вважаєш? Захист потрібен був тій дівчинці, яка помилилась, яка зійшла з праведного шляху сама того не розуміючи, але не зараз. Ти не зрозумів тоді, не прийняв, не вибачив, і навіть не відпустив, — промовляю, а обличчя Дениса витягується від здивування. 

— Про що ти... — починає, та я не даю йому закінчити.

— Дослухай! Ти навіть не мав сміливості вислухати мене, почути... Та що казати, ти навіть в очі глянути не міг. Твоє кохання було грою, яку ти так вчасно закінчив.  Про що ми можемо зараз говорити? І навіщо ці розмови взагалі? Я твоє минуле, яке ти забув. Ти для мене людина, через яку моє життя поділилось на "до" та  "після". І хотіла б я сказати, що це "після" стало кращим, але ні... Моє життя зламане, і я не знаю, що здатне знову змусити мене радіти кожному дню. І зараз ти не вправі лізти до мене з претензіями чи питаннями. Ти тепер для мене ніхто! Хоча, чомусь мені здається, що ти і не прагнув стати для мене кимось. В нас було все взаємно. Ти ж впевнений, що я просто використала тебе, то думаю ми квити. Адже ти теж скористався мною, — випалюю це все на одному подиху, але легше не стає. Спогади, наче мечі, врізаються в мою пам’ять. 

— Тепер все стало зрозуміло. Лише партнери, так? Нехай буде по-твоєму. Я просто хотів зрозуміти тебе, ось і все. Шкода, що ти цього не зрозуміла, — він наче пропускає повз вуха всі мої слова, які я промовила. Це й не дивно!

— Зрозуміти? Де ж ти був два роки тому? Чому тоді не захотів навіть спробувати зрозуміти? Авжеж, легше засудити і забути, — б’ю його словами, адже він сам так захотів. 

— Я ніколи не забував тебе! Чуєш? Я не міг, якби не хотів, і ти це знаєш. Нащо ця дурна мова? — підвищує голос, і люди на терасі починають звертати на нас увагу. Чудово!

—  Так, знаю. Про це мені сказала обручка, що виблискує на твоєму пальцеві, — хмикаю у відповідь. 

— Емі...

— Не треба більше слів. Ми партнери, колеги... Тож давай займемось ділом. Ці даремні балачки нічого не змінять. Нас чекають, думаю варто повернутись вже, — промовляю, і, не чекаючи на відповідь, я розвертаюсь і прямую назад. 

Ця розмова мала дати відповіді, хоча б на деякі питання. Та, на жаль, питань тепер ще більше, аніж було…