Рибалки - Chigozie Obioma

чергу, я спробував зосередитися на календарі, що висів на дерев’яній стіні кімнатки за перегородкою, і на багатьох фотографіях та інструкціях на медичні теми. На одній із них виднілося силуетне зображення вагітної жінки з немовлям на спині й двома малюками з боків. Недалеко попереду неї стояв хтось, хто, вочевидь, був її чоловіком. У нього на плечі сиділа дитина, а ще одна, приблизно мого зросту, ішла перед ними попереду, несучи сплетеного з рафії кошика. Я не бачив, що написано під цим зображенням, але здогадувався — то була одна з численних реклам від уряду в рамках кампанії з планування вагітностей.

Повернулася медсестра й сказала:

— Гаразд, можете усі зайти, містере Аґву. Палата тридцять два. Chukwu che be unu.

— Da-alu — дякую, сестро, — відповів батько на її іґбо, легенько вклонившись.

Мати, яку ми побачили в палаті номер тридцять два, мала порожні очі й сиділа у змарнілому тілі, загорнутому в чорну блузку, яку вона постійно носила з дня смерті Ікенни. Вона стала така тендітна й бліда, що я ледь не скрикнув від несподіванки. Побачивши її, я почав розмірковувати, чи це місце не висмоктувало з людей їхню плоть і не спорожнювало пишні сідниці. Її волосся було сплутане й немите, губи пересохлі й облізлі, і вона виглядала настільки зміненою, що це неабияк мене настрахало. Батько пішов до неї, а Нкем закричала:

— Мамо, мамо!

— Адаку, — сказав він, обіймаючи її, але вона навіть не повернулася до нього, а продовжувала дивитися на голу стелю, на нерухомий вентилятор посеред неї і на кути стін. Дивлячись на них, вона повторювала приглушені, обережні, впевнені слова:

— Umu ugeredide, umu ugeredide — павуки, павуки.

— Nwuyem, що це знову за павуки, хіба їх усіх не вивели? — він оглянув стіни попід стелею. — Де ти їх видивилася?

Вона продовжувала шепотіти, притиснувши зчеплені руки до грудей, ніби не почула його.

— Нащо ти з нами так чиниш — зі мною і своїми дітьми? — спитав батько, а Нкем заголосила сильніше. Обембе узяв її на руки, але вона заборсалася, дико молотячи ногами йому по колінах, поки він не опустив її додолу.

Батько всадовив мене на ліжко до матері, але вона відсахнулася, скрикнувши:

— Облиш мене! Іди геть! Облиш мене саму!

— Облишити, кажеш, га? — спитав батько, зводячись на ноги. Його обличчя втратило барви, а збоку на голові різко проступили вени. — Поглянь на себе, поглянь, як ти поводишся на очах решти своїх дітей. Адаку, хіба ти не знаєш, що нема такого видовища, від якого очі заплакали б кров’ю? Хіба ти не знаєш, що нема такої втрати, яку ми не зможемо пережити? — Він махнув на неї долонею з розчепіреними пальцями, провівши від її голови до ніг.

— Тоді марній далі, давай, марній собі.

Я помітив, що Девід, який стояв коло мене, тримався рукою за мою сорочку. Поглянувши на нього, я побачив, що він от-от заплаче. У мене раптом виникла потреба обійняти його й зупинити його сльози, тож я підтягнув його ближче й притиснув до себе. Я вдихнув запах оливкової олії, якою того ранку намастив йому голову, і згадав, як Ікенна, бувало, купав мене, коли я був малим, і тримав мене за руку, коли вів до школи. Я був сором’язливою дитиною, яка дуже боялася вчителів з їхніми ціпками, і не піднімав руку, коли мене припирало сказати: «Перепрошую, пані, мені треба піти зробити ка-ка». Натомість я подавав голос і щосили кричав мовою іґбо, щоби Боджа, чий клас був відділений від мого лише дерев’яною перетинкою, почув мої слова: «Братику Боджо, achoro mi iyun insi». Тоді Боджа вискакував зі свого класу й відводив мене до лятрини, поки всі його й усі мої однокласники аж падали від сміху. Він чекав, поки я зроблю своє, витирав мене й повертав до мого класу, де вчитель шмагав мене за те, що я зриваю урок. Таке траплялося багато разів, і Боджа ніколи не нарікав.

* * *

Батько більше не дозволив нам з Обембе ходити до шпиталю. Він іноді брав Нкем і Девіда навідати матір разом із собою, і то лиш тоді, коли вони так його діставали, що він уже не міг терпіти. Мати залишалася під замком ще три тижні. Ті дні були холодні й неприродні, і навіть вітер, що дув щоночі, підвивав, як вмираючий звір. Наприкінці жовтня почався сезон харматану, коли сухий пропилюжений вітер із Сахари на півночі Нігерії летить до океану, обвіваючи більшу частину Африки південніше Сахари, — прийшов наче за одну ніч, розвісивши густий, непроникний туман, що довго висів купчастим тентом навіть після сходу сонця над усім Акуре, наче накривши місто потойбічною марою. Батько заїхав до нашого двору, везучи в машині матір. Її не було п’ять тижнів, і вона схудла вдвоє. Її світленька шкіра потемнішала, ніби вона безперестанку засмагала незліченну кількість днів. Її руки вкрилися цятками шрамів від уколів у вени, а один з великих пальців був обліплений пластиром, під яким трималося чимало вати. Хоч і було зрозуміло, що вона вже ніколи не буде такою, як раніше, нам було важко сприйняти всю неосяжність змін, що з нею сталися.

Батько охороняв її, наче яйце рідкісної пташки, й часто кишкав на нас — здебільшого на Девіда, — наче ми були мошвою. Тільки Нкем дозволялося крутитися коло неї. Він переказував нам її слова і заводив її до їхньої кімнати, коли хтось приходив навідатися. Він тримав її стан у таємниці від усіх, окрім найближчих друзів, і збрехав сусідам, що більшість часу вона була відсутня, бо їздила до нашого села коло міста Умуагія, щоб побути зі своєю родиною і набратися сил після втрати дітей. Він якнайсуворіше застеріг нас, узявшись руками за мочки вух, щоб ми нікому не розповідали про материну недугу.

— Навіть комарі, що дзижчать коло ваших ліжок, — і ті не мають про це дізнатися, — попереджав він.

Він і надалі готував страви, подаючи їх спочатку їй, а тоді нам. Він один вів усе господарство.

Якось майже через тиждень після її повернення ми вловили уривки розмови, що здалася нам