Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
«Ну та хай йому грець, що я за господар, якщо в мене гостя голодна?» – «Ну ви і їсте, чого ти такий худий?» – «Генетика. І я тут не частий гість, інакше б мене розперло. Як я можу залишити тебе без тіткиольчиного борщу?» Я дивилася на червоне й густе, запашне та п’янке місиво. «Що воно таке?» – «Це не можна пояснити, це як музика, починаєш їсти і або розумієш, або ні». – «За кольором схоже на жоржини, що біля паркану». Борщ дійсно був схожий саме на борщ, я не змогла віднайти смакового відповідника. Ніч накрила нас раптово, наче Бог влаштував темну, вкладаючись спати, я подякувала Богородиці за цей день.
Хрест над могилою діда, де діда не було (чи когось там взагалі поховано?), нагадав мені хрест воякам УПА. Я не знала, що треба говорити до пустої могили, тому запустила диктофонний запис. Юнак та юнка читали вірш про життя Олени Теліги. Я дослухалася до серця, воно принишкло, мабуть, також до чогось дослухáлося.
Коли я виходила на центральну, гарно витоптану дорогу, щось блиснуло в пожухлій траві. Я підійшла ближче та нахилилася. То були новесенькі та великі ножиці. Я пригадала обіцянку щодо кущів. На них дійсно хтось вчора ближче до ночі гепався, я чула галас. Кущі зім’ялися, зламалися. Взагалі ці кущі зараз самі були схожі на п’яничок, котрі намагаються опанувати себе і навіть поголитися, але результат жахливий, щось прибралося, щось додалося, обдерті, неохайні. Ножиці самі прийшли до рук! Займуся кущами, а потім піду до вередливої Валі Кукурудзи, покажу фотокартку діда.
Я повільно проходила, навіть пропливала повз добротну хату, помітила, що інакше стала пересуватися, коли раптом почула страшне жіноче виття. То було виття такої сили, що витягувало з тебе всі нутрощі. Густе та червоне, воно нагадало мені місиво борщу; в’язкий та поглинаючий борщ-стогін, сильніший за того, хто його їсть, сильніший за ту, хто так волає. Коли воно стихло, я почула мовні дріботіння, на жаль, я не розуміла, про що йдеться, і ця неясність ще більше лякала. Біля хати зібралися жінки, але ніхто не заходив усередину, жінки перемовлялися, схиляли одна до одної голови, заглядали у вікно, наче зграйка птахів.
Я вгледіла Марата. «Що відбувається? Тут горе?» – «Так. Петро повісився». – «Той, у кого син сидів?» – «У тебе професорська пам’ять. Так». – «Уночі? Це його дружина кричить?» – «Ні, оце зараз. Маруся порпалася на городі, а він на їхньому ліжку повісився». – «Як це?» – «Краще тобі не бачити і не знати». – «Вона так голосить, зараз усю себе викричить, так не можна». – «Не можна, в неї гіпертонія, стенокардія, минулого тижня з лікарні виписали». – «То треба піти туди, заспокоїти її», – я рипнулася. «Не можна. Я вже питався в тітки Олі. Не можна її заспокоювати. Ніхто того не зрозуміє, вона повинна кричати. Жінка, в якої повісився чоловік, повинна кричати. Най сама помре, але відкричати його смерть вона повинна. Перед всією спільнотою. Не відкричить – непутяща то жінка, значить, і чоловік її був такий собі, не кохала, не заслужив». – «Але ж це маразм, вона себе вб’є. Це нікого не хвилює? – у мою гортань забився її крик. – Як же вона побивається, він гарний був чоловік? Чому він так вчинив?»
«Чоловік був роботящий. На всі руки майстер. У них двоє дітей, кожному він оцими руками побудував квартири в місті». – «Він будівельник?» – «Ні. Селянин. Вирощував овочі – продавав, коней годував – продавав, рибу ловив – продавав у ресторани. Вся родина на ньому трималася». – «То чого він повісився?» Марат дивно на мене подивився. «Через сина. Той його допік. І вона знала, що син його допікає, але стояла на боці сина. І всі про це знають. Тому і волати вона буде, поки голос не зірве чи сама не помре. Розумієш?» Я силкувалася зрозуміти, але не могла, мені всіх було шкода. І Петра, який укоротив собі віку. І його дружину Марусю, що криком виштовхувала своє слабке хворе серце, де серцю впоратися з таким криком? І сина їхнього, злодія, котрий зашморгував свого батька. Всіх.
«Можна я піду?» – «А що це в тебе?» – «Ножиці». – «Ти краще не чіпай нині кущі, не зрозуміють. Я зараз підійду, до Валентини підемо».
Біля кущів нікого не було, тому я їх трохи підрівняла. Нерви заспокоїла. Мабуть, британці тому такі спокійні, що сторіччями займаються своїми газонами, це дивовижно врівноважує нерви. Ножиці я поклала на видному місці, щоб тітка Оля прибрала інструмент, куди треба.
Витягла свою сумку, захотіла перевдягнутися, аж з сумки висунулася голова без очей, на обличчі хрест, я здригнулася. Що це? Настільки було страшно, що я ще раз звернулася до Богородиці, забула всіх інших, щоб швидше повернувся Марат. Він повернуся. «Що це?» – «Орися передала тобі ляльку-мотанку. Це українська традиційна лялька, оберіг. Буде тебе захищати». Мені подумалося, що ці ляльки-мотанки, з хрестом замість очей, схожі на захищені вікна воєнного часу, котрі я бачила в кіно. З хрестами замість очей: щоб шибки не тріскалися від вибуху. Я притисла ляльку до себе.
Валентина Кукурудза діда не впізнала. «Фактурний мужчина твій дід. Такому б поглядами у жінок влучати, а не в чоловіків кулями. Ох, доле, заздрісна ти жінка». Мені було не дуже зручно про це говорити, але я запитала: «Війна. Він – ворог. Може, і в жінок він тут влучав…» – «Е ні, доню. Дарма ти так про нього. В очах його обличчя єдиної жінки, наче віддзеркалення. Я такі очі відразу вирізняю, це в мене професійне, більше двадцяти років шлюби засвідчую, перебачила різних».
Ще Валентина сказала, що їх тут багато було, і солдатиків, і панів офіцерів. А чого їх запам’ятовувати, ворог він і є ворог, безіменний, тому ще більш страшний. Пригостила нас з Маратом булочками зі смородиною, неймовірно смачно. «Валентино, а може, хтось із німців захищав місцевих, втручався, рятував?» – «Доню, мені б збрехати, щоб тебе заспокоїти, але не було такого. Хтось поводився як людина, хтось як скотина. Бо всі ж ми люди. Свої
