Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
На вулицю народ вийшов гомінким та піднесеним. Доносився жіночий сміх, хтось видавав заміж доньку. Не знаю, як я то зрозуміла, але зрозуміла, мабуть, тому що дівчину вітали, цілували, вона сором’язливо хихотіла, а старшу жінку, що тримала дівчину за руку, вітали ще пристрасніше та трохи штовхали. «Ну і що вони хотіли?» – запитала я в Марата, який щойно закінчив спілкуватися з дітьми та «відмазав» мене від телебачення. «Хотіли, щоб ти розписалася в книзі почесних гостей, а ще прийняла звання почесного викладача музичної школи». – «Слухай, як таке можливо? Я займалася музикою менше двох років, потім кинула, бо це не настільки мене цікавило, як я думала на початку». – «Чекай, але ж ти розумієшся на нотах, можеш щось зіграти?» – «На нотах розуміюся. І саме «щось» можу зіграти, кілька тактів якого-небудь примітивного маршу або початок етюду, і все». – «Цього цілком достатньо для почесного викладання. В нас академіками часом обирають людей, у яких взагалі немає вищої освіти, в крайньому випадку є куплений диплом. І ти знаєш, мало кого це так дивує, як оце зараз тебе».
Я розвела руками, бо не знала, як на це реагувати, треба сприймати це як абстракціонізм з національним колоритом. Раптом Марат зареготав, на нього озирнулося кілька людей. «З чого тебе так розібрало?» – «А я уявив собі твоє резюме. Ти в нас хто, LLM[15]?» – «Ні, бери вище, я – PhD[16]». – «Ще краще, бачу, як ти зазначаєш про свою освіту, місця роботи, вказуєш свої наукові розробки, можливо, авторство або співавторство книжок. І окремим рядком під титулом «інше» не без пихатості зазначаєш, що ти – почесний викладач першої музичної школи імені Лятошинського (м. Житомир)». Він умів розсмішити. Коли ми відсміялися, я побачила, як з натовпу люду виокремився один чолов’яга, згадалося, наче і в церкві він тримався осторонь. «Хто це?»
«Де?» Я показала. «А, бачу. Це – Фінка». – «Дивне ім’я». – «Це не ім’я, це прізвисько. Звати його Сергій, а Фінка він тому, що відсидів сім років за різанину, оце повернувся до рідних країв». – «Зрозуміло. Всі його бояться». – «Ще чого. Тут як мінімум у п’ятьох родинах такі сидільці. З Фінкою інший феномен. Він, розумієш, після відсидки не став пиячити, дівок псувати, різню та бійки влаштовувати, на інший строк не підписався, а почав працювати. В нього найбільше господарство. Кури, індики, кролі, свині, гуси. То він їх ріже, а не людей. Цілими днями гарує, спину не розгинає, в інше селище до магазину випивати не їздить, пропаща людина». – «Чого ж пропаща? Гордитися треба, він – переможець, хіба ні?» – «Не все так просто. От у Петра син з батьків знущається, гроші всі забирає. В Олени чоловік забиває її до каліцтва раз на місяць, Петричихин уже втретє сидить, і це нормально». Я здивовано мовчала. «Нормально, бо це логічно, природно, зрозуміло. А Фінка поводиться неприродно. Його ж заїжджим як зразковий приклад наводять. Односельці бісяться. Як то? Воно ж сиділо, воно ж бандит, воно має поводитися як бандит, а не вдавати з себе казна що. Ось такі мережані матерії, як любить говорити тітка Оля».
Хтось торкнувся мого рукава. Тітка Оля. «Пішли до Ориськи частуватися, поговориш з нею, як вийде». Дорогою тітка Оля розповіла про Ориську. У війну залишилася сиротою, було їй сімнадцять. І ходили до неї всі, бо вона не розуміла, як то відмовляти. Навіть хвойдою її ніхто не звав, бо вона все так робила, наче лікувала. Орисечка-сестричка. Хлопців з УПА вона звала «свої», радянських солдат «наші», німецьких «інші». Всі їй жалілися, вона всім стелила та й під усіма стелилася, але гріху на совісті не мала. Годувала всіх, все віддавала. Бувало, й битою була, але побої її вдачу не змінили. Цвірінькає щось як комаха або птах, голосу не підвищує, стогне тоненько, то й не соромилися її ні свої, ні наші, ні інші. Хто хотів – знущався, хто хотів – жалів.
Розмови з Орисею не вийшло, плакала вона, чи то від того, що щось згадувала, чи то від того, що згадати не могла. Діда за фотографією наче не впізнала. Натомість тітка Оля сказала, що дід дуже «видний мужчина і виглядає на тридцять років». Додому йшли стишені, я помітила кущі біля паркану тітки Олі, нерівні, недоглянуті. «У вас секатор є?» – «Все в нас є. Нащо тобі?» – «Кущі підстрижу». – «Сьогодні – гріх, а завтра не буде потреби, їх або Федорович, або Васильович підрівняють, поваляться нині, як хати свої шукати будуть. Не можна кущів чіпати, бо пораняться ці чорти старі». Я засміялася. «Все одно підріжу, і квіти ваші також». – «Нема тобі що робити. Навідай краще могилу діда, тут ніхто не дозволяє руйнувати, інколи матюк напишуть, то все приберуть хутко, щоб було чистесенько. Сама подивишся. А тепер я вас залишу». Тітка Оля зупинилася біля якоїсь хати. «До Семеновича?» – виявила кмітливість я. «Все, що треба, вона й без тебе розуміє», – кивнула в бік Марата тітка Оля.
Повернулися додому, хата на мене не тиснула. Хоча я вперше бачила стільки ікон. Від такої кількості святості мені мало б стати недобре, ми колись говорили про цей вплив із Манфредом, але тут вони сприймалися доречно. «Вдалося помолитися в церкві?» – запитав Марат. «Так. Я не знаю, як правильно. Але і пробачення просила в твоєї баби, в мого діда неприкаяного, я ж не знала його зовсім. У твого народу. У твоїх народів, тобто…»
«Я також просив вибачити. І німців також, бо не можна вам вічно дорікати, не по-людськи це. Знаєш, ви – унікальна нація. Ви все розкопуєте про себе. От як ти». – «Моя родина не в захваті. А я, можливо, чіпляюся за надію, що дід зрозумів, виправився, встигнув померти іншим, розумієш?» – «Та ні. Я бачив, скільки ви стрічок знімаєте про Гітлера, скільки фотовиставок проводите, книжки, думки, документалістика. Ви хочете все
