Руїни бога - Кейт Аткінсон

А навігатора досі не знайшлося, подумав Тедді; аж смішно, як швидко він втратив контроль над процесом. Вони ніби грали у піжмурки чи квача.

«Як розпізнати доброго навігатора?» — думав він, роззираючись. У навігатора мають бути сталеві нерви, але це їм усім би не завадило. Ще він мусить бути заучкою й не цікавитися нічим, крім своєї роботи. З-за спини долинув розтягнутий і незворушний канадійський акцент. Тедді розвернувся й, ідентифікувавши власника голосу, побачив шеврон навігатора. Він представився:

— Тед Тодд. Я — пілот, шукаю доброго навігатора.

— Я добрий, — сказав канадієць, стенувши плечами. — Поки ніхто не скаржився.

Звали його Дональд Мак-Лінток, себто, природньо, всі звали його Мак. Тедді канадійці подобалися — за час у Канаді він дійшов висновку, що ті не схильні до згубних для навігатора неврозів і розбуялої уяви. Самі звуки цього акценту навіювали теплі спогади про нескінченні вільні небеса, де він вчився керувати біпланами «Тайґер Моз» і «Фліт Фінч» над мозаїкою Онтаріо. Вони здавалися маленькими і вразливими у порівнянні з «Ансонами» й «Гарвардами», до яких він врешті перейшов, не кажучи вже про масивні «Веллінґтони», на яких тренуватимуться у частині бойової підготовки. Пілоти винищувачів зневажливо прозвали бомбардувальників «водіями автобусів», але Тедді не сумнівався, що саме автобуси врешті забезпечать їм перемогу у війні.

— Вітаємо в екіпажі, навігаторе, — сказав Тедді.

Усі ще раз по-джентльменськи потисли руки. Всякої тварі по парі, — подумав Тедді. Йому це подобалося.

— Лишилося знайти ківі в механіки, — мовби прочитав його думки Кіт, — і буде в нас срана Ліга Націй.

Ківі вони не знайшли — натомість їм дістався Норман Вест із Дербі, сором’язливий випускник приватної школи з лінгвістичною освітою й непохитною вірою в Бога, але його вони підчепили пізніше, тож поки на тому й усе. Так вони стали екіпажем, не встиг ніхто і бровою повести. Відтоді вони разом пили, разом їли, разом літали й постійно стояли один у одного над душею.

Тієї ночі, коли вони стали екіпажем, було влаштовано неминучу пиятику. Принцип рівності диктував, що кожен мусить проставити випивку побратимам, тож вони пришкандибали на базу після шести кухлів пива п’яні як чіп, і готові присягатися один одному у вічній дружбі. Коли Тедді виліз на верхню койку й кімната закружляла, він зрозумів, що ще ніколи в житті так не напивався — але й ніколи в житті так не тішився. Чи бодай давно так не тішився — може, з дитинства. На нього чекала нова пригода.

Усі, крім Тедді, були сержанти. І лише в нього був офіцерський чин — здається, просто тому, що він закінчив правильну школу і правильний університет, а коли його спитали, чи любить він крикет, відповів ствердно — насправді крикет його не дуже цікавив, але він відчув, що то неправильна відповідь. Так він за кілька місяців і опинився у повітрі на шляху до Дуйсбурґа, поводир чоловіків, володар своєї долі, капітан своєї душі й гігантського «Галіфакса» з чотирма двигунами та прикрою звичкою різко звертати направо при зльоті та посадці.

— Десять хвилин до цілі, командире.

— Так точно, навігаторе. Десять хвилин до цілі, бомбардире.

— Так точно, командире.

У повітрі вони зверталися один до одного за ролями, хоча на землі кожен був особистістю — Тед, Норман, Кіт, Мак, Джордж, Вік і Кенні. Як побратими у пригодницькому романі, вирішив Тедді. У Авґуста були «друзяки» Норман і Джордж, але Авґусту і його друзякам досі було по одинадцять років — навіки молоді, одержимі своїми рогатками, рибальством і спробами поцупити з комірчини банку варення (вони чомусь вважали варення святим граалем від їжі). Витвір Іззі й банда веселих хлопчисьок зараз «підтримували солдатів» у книжці «Авґуст і війна» — поцуплені з поштових скриньок газети здавали на макулатуру, а стирені в обурених сусідів каструлі й сковороди — на металобрухт. («Сковорідка — це не металобрухт», — сказала місіс Свіфт, якій урвався терпець. «Але ж це для перемоги! — запротестував Авґуст. — Ти ж сама кажеш, що треба відмовитися від зайвого, от я й помагаю їм відмовитися від каструль»). Тедді заздро подумав, що Авґусту не загрожували ані зенітки, ані «Мессершміт», який міг шугнути згори, мов голодний хижий птах.

Його власний Авґуст — уявний дорослий двійник — майже напевно косив від армії. Мабуть, подався у фарцівники, у спекулянти, продавав випивку, цигарки, все, що траплялося в загребущі руки. («Тримай, браток, з тебе десятка. І щоб ти мені про це й не пискнув»).

*

Вони пробивалися крізь вогонь зеніток — унизу безперервно спалахувало, клубочився жирний сірий дим, ось тільки звуки вибухів заглушало ревіння моторів «Мерлін» їхнього літака.

— Бойова готовність, — наказав Тедді.

Удалині спалахнув каскад запальних снарядів — мабуть, літак намагався набрати висоту і скидав баласт, але тільки полегшив роботу німецьким винищувачам, які летіли над потоком бомбардувальників, що скидали сигнальні снаряди (гарні, як салюти). Ті висіли в повітрі, створюючи нещасному бомбардувальнику добре освітлений коридор. За кілька секунд літачок перетворився на криваво-червону вогненну кулю, з якої валив чорний дим.

— Записуй, навігаторе, — наказав Тедді.

— Так точно, командире.

*

Злетіли вони пізно. Досвідчений екіпаж мав летіти в головах потоку бомбардувальників, але вони мали клопіт із лівим двигуном: так і вийшло, що злетіли не першими, а останніми, і були в хвості, коли сягнули точки збору над йоркширським узбережжям.

— Хтось же мусить бути замикаючим, — Тедді спробував підбадьорити пригнічену команду, але марно. Усі розуміли, що винищувачам легше підбити тих, хто відстав, — вони, не захищені групою, ставали чіткою окремою точкою на німецькому радарі.

Звісно, щільний потік теж мав свої загрози. На початку строку вони потрапили в перший Гаррісів рейд на Кельн із тисячею бомбардувальників. У такій армаді ти вічно тягнувся у когось у повітряному потоці й намагався вгадати, де знаходяться всі інші. Тедді здавалося, що в такому разі найбільшу загрозу становили не