Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

Ігорко та я. Васятко телефонує до приймальні, йому кажуть, що достатньо буде, якщо він прийде з двома співробітниками. Я чую (і всі це також чують), що називається моє ім’я. Тобто я маю бути присутнім обов’язково. Працює фактор «краснодарського авторитета Володимира». Швидко він. Авжеж, у тих колах не заведено патякати, лякати пуканням повітря. Вони, козаки, чітко знають свою справу. І за друзів пащі порвуть. А я — їхній друг, ага, Васятку. Мафія безсмертна. Особливо — російська. Васятко кидає на мене косяка й каже: «Безперечно. Це саме. Безперечно. Я його вже викликав». Губи Вікторії схожі на спущені труси, її не візьмуть — це вже точно. Ігорко всміхається, він завжди в собі впевнений. По Степанові важко здогадатися, що в нього на душі, та й узагалі, чи є вона в нього.

Цей кабінет неосяжний. Як і стіл. Як і мапа, що висить за спиною найбільшого керманича. Він виголошує промову. Дивиться на нас. «Я можу знати ваше ім’я?» — питає він мене. «Так, якщо уважно читаєте колонтитули», — хочу сказати я, але мені бракує нахабства. Моє ім’я справді зазначено внизу на кожній сторінці кожного документа, до створення якого я буваю причетним. «Це — це саме, Станіслав Владиславович е-е-е-е Коваленко, кращий, це саме, фахівець департаменту з міжнародних питань. Тільки-но сьогодні повернувся з Москви, з е-е-е-е переговорів, які відбулися успішно». Васятко рапортує. Він узяв нас двох. Мене і Степана. Степан робить вдумливий вигляд. Я почуваюся доволі впевнено, бо знаю, хто за мене просив.

Найбільший керманич висловлює ідею, він дає певний час на те, щоб ми її добряче продумали, понад місяць. Він каже, що за ним не заіржавіє, якщо ми переймемося складнощами питання, знайдемо оптимальний вихід і шлях реалізації. Ми кажемо, що вже надзвичайно перейнялися. Наприкінці він каже загадкову фразу: «Я розумію, що, щоб мене зрозуміти, Василю Васильовичу, вам потрібно замість мозку мати хоча б прищ. Але ви його якраз не маєте. Може, хоча б хлопці? Через два місяці доповісти». Аудієнцію завершено, ми виходимо. Хлопці з прищами замість мозку. Сумне, я хочу вам сказати, видовище. «Будемо працювати окремо», — каже Степан. Наволоч.

Удома нічого не змінилося, хіба що поруч із кріслом, де розмістився батько, сидить «Ірка», викапана Таїсія Повалій, тільки менша: півтори Ірки — одна Таїсія Повалій. «Привіт», — каже Ірка. Коли батько представив мені свою коханку як Ірку, я подумав, що їй приблизно тридцять років, і аж ніяк не сподівався побачити таку підстаркувату й худющу пані. То це заради таких зараз кидають міцні українські родини високі, трохи зап’ятдесятирічні чоловіки без натяків на пивний животик і з кількома сивими волосинами, що тільки додає пікантності їхній шляхетній зовнішності? Що коїться із цим світом? Ірка займається художнім куванням. Працює дизайнером по металу. Такий собі сучасний коваль. Смішно, можу собі уявити, як пліткували б про них у нашому трудовому колективі: «А ви чули, що Владислав Коваленко кохається з ковалем?» Ги-гик!

«Драстє», — відповідаю. «Які в тебе плани на вечір? — питає стара. — Треба щоб ти допоміг мені посунути меблі. Владик має хвору спину». Бач, яка кмітлива та спостережлива.

Я тільки подумав про те, що компанію їй може скласти батько, як вона мене — трісь по потилиці. «Іро, — бубонить батько з крісла. — У хлопчика — серйозна хвороба». «Так. Добре. Але зараз у нього нічого не болить, правда, Стасику? А ти завтра вранці не встанеш, якщо тягатимеш меблі».

«У мене був важкий день. До речі, ви мені так і не сказали, чи надовго ви тут оселилися?» «А де Ігор? — питає батько. Переводить тему: — Він нас соромиться?» «Чого б це він вас соромився, кажу я, — він живе в себе вдома, а не в мене. Він годував кота, тому що я був у відрядженні. Хтось мав би годувати кота, чи вам би було приємно знайти тут його голодний скелет? Я не розумію, як ви взагалі могли подумати, що… Тільки такі збоченці, як ти з Іркою, могли подумати, що я, твій рідний син, який до того ж був одружений, має дитину і не з валтував жодного сусідського хлопчика, на відміну від тебе, що трахкав усіх сусідських жінок, — педик! Ви вже поясніть, мені дуже цікаво, як ви дійшли такого висновку?»

«Ми б не дійшли, — каже батько. — Але що б ти подумав, синку, якби в мене вдома зустрів симпатичного хлопця, молодого, дуже доглянутого, в джинсах, що майже з’їхали з пружних (це все Ірка помітила) сідниць, який вихляє стегнами, як повія, мружиться, як цей кіт, і починає вивалювати на нас інформацію щодо твоєї роботи, твоєї хвороби, твоїх злиднів? І кидається звинуваченнями, мовляв, де ми були весь цей час, чому ми тебе залишили одного? Ще й нікуди не поспішає. Я був переконаний, що він тут живе. В нього є ключ від цієї хати, ключ, якого немає ні в мене, ні в твоєї мамці». «А ви що, цікавилися хоча б адресою, де я живу?» «Синку, в нас були обставини. Складний період, розумієш?» Ірка гризе нігтя. Рожевий лак. Баби з віком їдуть глуздом.

Я зникаю у ванній кімнаті. Там сидить воно. «О, з’явилося. Нарешті.

Мені б такий робочий розклад, постійно кудись зникає, розважається, а я сам мушу триматися, не зриватися, поводитися негідно, так?

Сам на сам із доброчинними спокусами Бога. Слухай, прибери їх звідси, я давно нічого в тебе не просив, але зараз прошу: прибери, бо я за себе не ручуся». «А чого це я маю таке робити? Твої родичі — розбирайся, вони ж твої родичі — не мої. Ненавиджу з’ясовувати стосунки з родичами, відразу псується настрій». Воно потягається. Паненя зманіжене.

«Усе це несуттєво. Не варто моїх фізичних зусиль і твоїх моральних тортур. Якось минеться. Давай поговоримо про справи». «Давай», — риплю зубами я. «Отже, тобі сьогодні зробили дуже слушну пропозицію. Ти ступив на вищу сходинку. Заніс ногу. Ще трохи — й ти скинеш кайдани, якими тебе закуто на цій посаді. Тебе чекає інша — впливова, дуже впливова. Це те, чого ти прагнув. Ти на підході до слави й необмежених можливостей. Пильнуй за собою. За кожним словом та рухом. Спостерігай за Степаном, він обов’язково знайде правильне рішення, а тобі залишатиметься його привласнити, все дуже просто. Ніякої напруги. А коли рішення буде в твоїх руках, ти його демонструєш, кому треба, і тоді нарешті ми підписуємо контракт, будемо вважати, що ти витримав умови випробувального терміну. І ти помстишся всім