Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
На переговорах була нудьга зелена. Мені там точно не було чого робити. Єдина розвага — першим схопити пляшку з мінеральною водою, раніше за російських колег. Хап, а там хай чекають. Бо пити хотілося — не передати словами. Я тримав обличчя. Із цим я завжди міг упоратися. Жорж тримав аудиторію своїм гигиканням, нездоланним оптимізмом та вічним «прорвемося, ха!»
У літаку, який ніс наші втомлені тіла на Батьківщину, я пригадував вірші Володимира:
И конь гнедой
И хлеб ржаной
И девок справных хохот
Жить хорошо в стране родной,
Эх, казаку — неплохо!
«Слухай, — смикнув мене за рукав Жорж. — Я розповів Володі про твоє, ги-гик, становище. Про твоє керівництво, пам’ятаєш, ти мені, ги-гик, сповідувався (я цього не пригадував)? Він обіцяв посприяти. То чекай, ги-гик. Він усіх ваших найбільших знає, як російські компетентні органи візерунок його пальців. Зрозуміло? Не гальмуй, ги-гик. Прорвемося!» По наших ногах бумкали пакунки дюті-фрі аеропорту Шереметьєво, повні пляшок із віскі.
xii)
На дверях я помітив маленький клаптик паперу. Бемц. Це гупнулася моя валізка на коліщатках. Розгортаємо папірець. «Синку, не зроби хибного вчинку, не стріляй у чолов’ягу, що зараз ходить голяка у твоїй хаті. Бо станеш сиротою. Тато». Мій тато завжди думав, що якщо Бог комусь дав почуття гумору, то тільки йому. Найдотепніший тато у Всесвіті. Вдома був саме він, сидів у моєму кріслі, вдягнутий у мою улюблену смугасту майку, їв мої крекери з маком, на його колінах розтягнувся мій кіт, який відкрив одне жовте око, щоб переконатися в тому, що це я. Повна узурпація «могості» батьком.
«Здоров», — сказав батько. «Привіт», — сказав я. «Як це ти мене знайшов?» «Використав базу даних податкової інспекції, купив диск на Петрівці, там майже все про всіх є. Дізнався, наприклад, що ти працюєш. Можна сказати, пишаюся тобою, синку, ніколи б не подумав, що ти підеш на государеву службу після буржуйських харчів». «Ага», — сказав я і нарешті поставив валізу. «Ти надовго?»
«Як тобі сказати. По-перше, я не сам. Мене вигнала мати через одну банальну, але чарівну причину. Вона зараз у ванній, потім познайомитеся». Яке щастя. «По-друге, синку. Я вже казав, що пишаюся тобою, як будь-який нормальний батько сином, котрий працює на користь держави. Але я встиг і засмутитися. Чого ж ти не сказав нам, своїм батькам, ближче за яких у тебе немає нікого в цілому світі, що ти хворий на невиліковну хворобу? Чому я мушу дізнаватися про це від сторонньої людини? Це дуже жорстоко, синку». Батько мав дуже сумний вигляд. Мене тіпало. «Це, мабуть, тобі сказав Ігорко, так?»
«Хлопець, із яким ти живеш, — тихо сказав батько. — Він відчинив нам двері. Тільки не треба його сварити. Він узагалі був здивований тим, що в тебе є родичі. Як це Ірка його назвала? Щось таке англійське. А, згадав, — бойфренд». «Це — Ігорко. Він годує кота». Батько сказав, що не хоче знати, чим тут іще займається Ігорко. Так він і не дізнався про останнє «вгинання» Ігорка, який для зустрічі з австрійськими колегами приготував квіткову композицію з білих хризантем і викладених хрестом червоних троянд, чим вразив австріяків більше, ніж якби пробздів їм по нотах віденський вальс. «Ти — дорослий чоловік, ти розчарувався в родинному житті, тому маєш право на власний вибір. Ми живемо не в кам’яному віці. Я тільки прошу, поки я тут, то, будь ласка ви не цей… Навіть у ванній, дуже тебе прошу, в мене все-таки консервативні погляди».
Я пішов на роботу, хоча наміру такого не мав. Але мені необхідно було побачити Ігорка, віддалити процес знайомства з «Іркою» й відтягнути якнайдалі необхідність спілкуватися з батьком. Вигляд у мене був кепський. Про це можна було прочитати в очах людей, яких я зустрічав.
Секретарки немає — чотирнадцять. Я побачив її шарф. Широкий, чорний у вишукані тонку сіру та широку вишневу смуги. Його було накинуто на її крісло. Я взяв маленьку липучку, написав на ній: «Привіт! Я — Христина, я у всіх беру в рота» (на більше моя змучена віскі, Жоржем, Москвою, батьком, необхідністю знайомитися з «Іркою», усвідомленням батькової переконаності, що я — хлопчик-гей — фантазія була не здатна) і причепив до шарфа.
Нікого не було. Ні Віки, ні Ігорка. Приймальна Валерія була зачинена. Сіроока Степанова секретарка повідомила мене, що «пан Степан перебуває на нараді». Я подався до буфету. Там я побачив Варвару, яка сухо мені кивнула і знову повернулася до своєї подруги, Валентини, вдягнутої наче дідько, що зібрався по ягоди. Сукня кольору полуниці в цьому віці й такій кремезній статурі?
Чим вона сама собі пояснює такий вибір? Чи в неї немає потреби його пояснювати, бо він для неї є природним?
Вони розмовляли, я замовив капустяного салату за звичкою прислухався до розмови — і не пошкодував.
— Ну, Валюшо, ти до мене ввечері зайдеш?
— А на який біс, Варю? Ти що, запрошувала мене чи ми щось планували, а я — дурепа пустоголова — забулася?
— Забулася. Сьогодні день народження мого Петра.
— Я пам’ятаю, Варю. Але ж Петро помер!
— Ну, то й що? Визнай, чого вже тепер соромитися чи боятися, він завжди був тобі не до вподоби, але погодься, що годували в нашій хаті завжди пристойно. Ти роками терпіла в цей день поруч із нами Петра, його недолугі жарти, руки на твоїх сідницях, це й я вимушена була терпіти, але зараз така необхідність зникла, і ми можемо спокійно насолоджуватися їжею. То я чекаю на тебе?
— Дякую, люба.
Варя плаче. Вони тримаються за ручки, як дошкільнята. Якби не співчуття до бідного померлого Петра, я б щиро за них порадів. Справжня жіноча дружба. Коли я помру, що скажуть мої близькі? Що вони пригадають?
Як смерділи мої шкарпетки, коли я знімав мешти? Як я міг за столом почухати собі муда? Як я напивався і що при цьому робив? Як я ґвалтував іграшкову кудлату собачку, бо був п’яний, і нам із друзями було весело, аж тоді до нас завітала моя теща? Краще б цього не знати.
Що вони будуть про мене згадувати… Ага. Я втомлений сиджу в кабінеті. Я не хочу додому. Дзвінок. «Це саме… Стас? Зайди». Це — Васятко. «Це саме, це саме, мучусь…»
Васятко нервується. Нас запросив найбільший керівник. Васятко не знає навіщо. Ми — тим більш. Бойова наша команда. Віка, Степан,