Улюбленець слави - Джойс Кері

Тому, коли Честер одного разу ніби мимохідь кинув, що тітонька живе у нас більше року, я (яку найдужче за всіх лякав колись її приїзд) щиро здивувалася. І поспішила сказати, що тітонька нам дуже потрібна — вона ж у нас як доморядниця, мені й уявити важко, що ми без неї робили б. І Честер так само жваво зі мною погодився. Взагалі Честер ніколи, жодного разу не натякнув, що її присутність для нього обтяжлива. Та й, міркувала я собі, з якої речі йому бути невдоволеним? Чи ж не сам він запросив її переїхати до нас?

Правда, щастя (на противагу тому, чого від нього чекають) анітрохи не злагіднило її вдачі, і що певніш вона себе у нас почувала, що більше втішалася життям, то деспотичніше проступала її схильність скеровувати всіх на істинний шлях (для їхнього ж блага!), то гострішав її язик. Вона почала на власний смак вибирати нам розваги (ми з нею любили музичну комедію та перегони), не так дбаючи про те, чи зручно це Честерові, як намагаючись розважити мене; а її дотепи про Честерових друзів та про нього самого (на зразок того, що він хотів гендлювати із самим господом богом!) стали набагато в'їдливішими й ризикованішими.

Коли я натякала тітоньці, що говорить вона надто голосно, що в неї різкий голос, а Бутем завжди підслуховує як не в коридорі, то за напіводчиненими дверима своєї кімнати, тітонька тільки підвищувала голос і кидала шпильку про людей, які наче ті кліщі присмоктуються до бога. Як усі емоційні й безпосередні люди, тітонька не могла втриматись від шпильок. На виправдання свого чергового дотепу кузен Слептон якось сказав: ті, кому смакує солодкий портвейн, часом люблять і солодке печиво; так само й тітонька через широту своєї натури іноді перебирала де в чому міру.

Проте Честер, здавалося, ніяк не реагував на її шпильки і, здається, навіть був радий з того, що може звернутися до неї за порадою. Лише одного разу він ніби між іншим зауважив,— то був єдиний випадок, коли він уголос виявив своє незадоволення,— що захоплений моїм вмінням «підтримувати у тітоньки гарний настрій».

Я дуже здивувалась і спитала:

— Хіба я щось для цього роблю?

— Люба моя, вона просто липне до тебе. Але вона завжди тягнулася до людей.

— Щодо мене, то я завше вважала тітоньку за дуже незалежну людину.

— Авжеж, вона б хотіла бути такою.

І знов, усміхнувшись своєю довірчою посмішкою, змісту якої я не зрозуміла, Честер почав розводитися про те, як важко підтримувати потрібні взаємини з людьми, котрі не уявляють собі, наскільки це складна річ.

Честер, особливо відтоді, як потрапив у парламент і почав брати участь у партійних дискусіях, нерідко говорив, що головна й найбільша складність демократичної політики полягає у «підтриманні належних взаємин». Очевидно, пояснювалося це тим, що йому доводилося мати справу з людьми, які були не менш вольові, ніж він, але грали у партії значно важливішу роль. Я чула, він не раз говорив про деяких лідерів як про «політичну проблему» (я й досі не навчилася розглядати людей виключно під таким кутом зору; мені здавалося, що то просто жаргон, яким спілкуються між собою всі причетні до політики). І тепер я раптом подумала, що й на тітоньку він дивиться виключно як на ще одну конкретну «політичну проблему». Але я так звикла бачити в ній справді розумну людину, політика, здатного вирішувати чужі проблеми, що ця раптова думка здалася мені чистою вигадкою і відразу ж розвіялась.

Отож я й не зрозуміла, до чого вів Честер, і коли він змовк і подивився на мене, ніби чекаючи схвалення й підтримки, я сказала:

— Нам дуже пощастило, що тітонька живе в нас, чи не так? У тебе є з ким говорити про політику — вона в ній дуже обізнана.

І він ту ж мить відповів, як завжди, надзвичайно ввічливо:

— Якщо ти задоволена — нема проблем. Я дбаю лише про тебе.

Яка ж я була здивована,— та де там, навіть обурена! — коли за кілька днів по тому він раптом посварився з тітонькою!

Слід сказати, що тітонька Леттер помалу-малу перебрала на себе величезну кількість справ і навіть, крім виконання своїх секретарських обов'язків, організувала ще й жіноче відділення Ліги Свободи. І якось уранці, коли, повернувшись з книгарні (і вже подумки тішачись новою книжкою), я навшпиньки йшла повз їдальню (де тітонька надписувала відозви, адресовані дружинам деяких радикалів), звідти несподівано мене покликали. Я ввійшла; тітонька сиділа за столом, а навпроти неї схилилась над паперами котрась її добровільна помічниця; обидві вони працювали у поті чола. У кімнаті панувала та надзвичайно ділова атмосфера, яку вміла створити лише тітонька Леттер. Навіть не підвівши на мене погляду, вона спитала:

— То де ж оцей ваш Бутем?

— Не знаю. Мабуть, у Честера, в кабінеті.

— Чом же він не несе мені довідника з тарбітонськими адресами? Я наказала йому ще вранці! Будь милою дівчинкою, подзвони йому нагору.

— Я не певна, що Бутем буде від цього в захваті.

— Хай робить, що йому загадано! Подзвони, подзвони, моя люба, я не маю часу на теревені.

Звісно, я подзвонила. Але у Бутема й на гадці не було прийти. Навіть більше — він зробив спробу непомітно втекти з дому. Проте,— річ для нього цілком природна (у бідолахи все завжди виходило не як у людей),—перечепився в коридорі за парасолю тітоньчиної помічниці, і тітонька Леттер прожогом вискочила з кімнати, щоб відрізати йому шлях до відступу.

— Містере Бутем, я довго чекатиму того довідника, якого містер Німмо наказав вам принести мені?

Пополотнівши й по-гусячому витягнувши шию, Бутем пробурмотів, що вперше чує про якийсь там довідник.

— Уперше чуєте? Містер Німмо розпорядивсь про це у моїй присутності, ви не могли не чути! Що це все означає, містере Бутем?

На ту мить до кімнати зайшов Честер,