Дерева на дахах - Олександр Казимирович Вільчинський

— І про що ж цей роман? — запитав я, коли Сеньо, відірвавшись від читання, провів поглядом колишнього балеруна, не забувши, звичайно, взяти в руки чарку.

— Про війну і про кохання, про що ж іще, — відповів він понуро й зробив характерний видих.

Я й раніше чув, що Сеньо інколи читає по кнайпах, але сам брав у цьому участь вперше. А про те, що він вирішив продавати рукопис, до того ж вроздріб, — такого ще й не чув.

— Будьмо! Г–г–г!.. Ги!.. — Сеньо махом перехилив чарку, пригубив кави. — Вже був думав, що десь його посіяв, але один колега, Володька Хтанас, знаєш, повернув мені його недавно, каже, начеб у майстерні там в одного я колись читав і забув, а він от знайшов, — постукував листками по столу, начеб рівняючи їх, Сеньо.

— Знаєш, а я думав, що зараз уже мало хто пише романи, — сказав я.

— Мало хто й пише. Тобто пише, може, й багато, але мало хто дописує до кінця, — все ще важко видихнув із себе Сеньо. — То що, давай ще по п’ятдесят і кусок тобі зачитаю?

— А може, краще зекономимо на пару зайвих сторінок?

— Зекономимо? Для чого? Якщо хочеш, я тобі по дві гривні за сторінку продам.

— Чого тоді не по гривні?

— По гривні? — перепитав Сеньо і посміхнувся щиро і якось по–дитячому зухвало. — А чого? Це навіть більш символічно… Добре, тоді давай ще сто коньяку, і я тобі віддам по гривні.

— По гривні, може б, і Ігорчик купив?

— Ні, Ігорчик навряд чи! — І ми обидва засміялися.

Щоб так–от із самого ранку у «Пінгвіні» я когось похмеляв і сам отримував від того задоволення, то останнім часом також зі мною нечасто.

— Просто дехто спився, дехто женився, як то кажуть… А інші кудись на хрін позашивалися, нема кому писати, — після п’ятдесяти грамів коньяку відчувалося полегшання Сеньової тональності, а перед тим, як перехилити у себе наступну чарку, він уже не видихав і ковтнув лише десь із третину. — Ну що, поїхали?

— Поїхали! — сказав я.

На ту мить мені вже було ясно, що Сеньо нікуди не збирався від’їжджати, а просто зранку шукав собі пригод. Але мені не було куди поспішати, тим більше, що Джон своїм ранковим дзвінком уже й так підняв мені настрій.

— Г–г–г–г–г!.. — начеб налаштовувався Сеньо.

Я бачив перед собою велике, ледь опухле, вкрите бурою щетиною Сеньове лице, а подряпини під пушком залисин надавали йому навіть дещо войовничого вигляду. Спершу я особливо й не дослухався, а просто сидів і думав про своє, але Сеньове бурмотіння через якийсь час перейшло у кашель. Він замовк, віддихався, пригубив з чарки і після цього впродовж декількох сторінок знову був героєм. І хоч часом він надто поспішав, ковтав деякі закінчення, я слухав з усе більшим інтересом.

Зранку і десь до одинадцятої у «Пінгвіні» не буває надто людно, і нам ніхто не заважав, лише офіціантка кілька разів міняла попільничку, бо ж Сеньо, як завжди, палив цигарку за цигаркою. Він читав, я слухав, а кожен новий ковток коньяку лише додавав йому натхнення… І коли він перехилив решту з того, що залишалося в чарці, то настільки розчитався, що вже й на мене не звертав уваги. І я мимохіть уже навіть почав боятися, щоб когось не принесло, хто б міг йому завадити.

Тільки–но я про це подумав, як принесло Сашуню. Проте Сашуня не з тих, що заважають. Він тихо привітався, тихо присів поруч із Сеньом напроти мене, і я поверх його голови жестом показав Свєтці зробити ще одну каву. Жести були давно відточені й випробувані, і дівчина зрозуміла мене без слів. Але це, вочевидь, була моя помилка, або Сеньо просто втомився, бо зі словами:

— …Але, коли все це почалося, вони були першими… першими, — двічі повторив він те саме, — і майже всі наклали головами у тому траханому десанті на Африканському Розі… — закінчив читати і знову закашлявся.

Обличчя його помітно почервоніло, на лобі з’явилися краплинки поту.

— Все, я думаю, досить, — прокашлявшись, сказав Сеньо. — Аж самому дивно, наче не я писав… Стільки років невідомо де валялося.

— Забагато куриш, — сказав я.

— Так, треба кидати, — погодився Сеньо.

— А що то там за війна, з ким ті твої ковбої там воюють? — запитав я.

— Ну, а як тобі, сподобалося?

— Важко сказати. Це начеб фантастика… Третя світова чи як? То вони що, по–твоєму, аж до Тернополя дійдуть?

— У Першу ж дійшли, і у Другу дійшли, то чому у Третю ні? — буркнув Сеньо. — Он у лісі під Манюками ще з Першої окопи…

— О! І ти їх також бачив?

— А чому я їх мав не бачити? — зробив здивовані очі Сеньо. — Але ти не хвилюйся так, війни може й не бути…

— Будемо сподіватися.

— То все я вже дуже давно придумав. Взагалі–то там далі більше про кохання.

— Ну, добре, — сказав я. — Зараз розрахуюся, і побачимо, що у мене залишилося.

Коли мені принесли рахунок, а тоді решту із двадцятки, і я витрусив з кишені усі копійки, то назбиралося без чогось двадцять, точніше — дев’ятнадцять п’ятдесят. Півтори гривні я спершу хотів залишити на маршрутку, але Сеньо долонею згорнув собі всі і, попльовуючи на палець, почав відраховувати сторінки. Щось там то додавав, то запихав назад у сумку, нарешті дістав звідти шматок лінійки і, приклавши до сторінки, вправно роздер її надвоє.

— Ну ти даєш!

— От тепер, по–моєму, рівно на