Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Коли Томас прокинувся вранці, батько сидячи дрімав на невеличкому ослоні поруч з його ліжком: адже все-таки вимолив дозвіл тихенько сидіти біля сина. Втім, варто було юнакові поворухнутися, як Юрій стрепенувся й розплющив очі.
Їхні погляди зустрілися. Немирич уважно придивлявся до любого свого синочка і, здавалось, не впізнавав його. Не розумів, як і коли одинадцятирічний хлопчина встиг перетворитися на цього суворого юнака?! Вони ж бачилися зовсім нещодавно. Ще під час літніх вакацій… Ні, не влітку: тоді він займався ополченням. І не навесні… Тоді, можливо, взимку?..
Кляті бунтівники!!! Через впертість цієї голоти, через небажання жити під управлінням демократичного сейму і мудрого короля єдиною великою родиною розкололася величезна могутня держава, люди повстали проти людей… і окошилось усе це на його любому синові!..
Кров приплинула до скронь і натужно закалатала у вухах, мозок, здавалося, закипав, все довкола завертілося шаленим хороводом. Але могутнім зусиллям волі Немирич здолав напад лютого гніву: адже поруч на широкій дошці, покладеній просто на ліжко, страждав його хлопчик, його ненаглядний Томасик!
Невідомо, про що думав юнак, проте він спробував посміхнутися… і мимоволі поворухнув головою. Очевидно, тієї ж миті різкий засліплюючий біль пронизав усе його тіло, бо бідолаха жахливо вереснув, немовби поранене зайченя, і закотив очі з неймовірно великими зіницями, хапаючи повітря широко розкритим ротом.
Наступної ж миті двері в кімнату розчахнулися, з сусіднього приміщення влетів стривожений лікар і забурмотів, стурбовано схилившись над хлопцем:
— Ох, пане, пане! Попереджав же я вашу милість, що краще було б не вам, а мені перебувати невідривно поруч із юнаком, коли він прокинеться! І от тепер маємо…
Лікар завмер на деякий час, немовби обдумуючи наступні слова, потім додав вельми обережно:
— Пан ректор попередив мене, що з вашою милістю краще не сперечатися. Тим не менш, я дуже просив би залишити мене сам на сам з хворим. Повірте, пане, так буде краще для всіх — але насамперед, поза всяким сумнівом, для самого юнака.
Вкрай засмучений і роздратований Немирич не надто охоче пішов до дверей, але тут його мало не збив з ніг учень лікаря, який нісся стрімголов, не розбираючи дороги та тримаючи на витягнутих руках якусь склянку з густою рідиною невизначеного кольору. Кімната одразу ж сповнилася різким запахом якогось зілля.
— Йому можна, а мені зась? — невдоволено пробурмотів Юрій, спостерігаючи за учнем ескулапа, який поштиво завмер біля ліжка.
— Він допомагатиме мені, ви ж лише заважатимете, — пробурмотів лікар, водночас роблячи якісь незрозумілі маніпуляції над нерухомим тілом Томаса. Немирич лише зітхнув невдоволено, проте з кімнати все ж вийшов.
Решту дня Томас перебував у напівзаціпенінні. Лікар категоричним тоном попросив більше не турбувати хлопця за жодних обставин — в іншому разі погіршення може настати неочікувано, що матиме найтрагічніші наслідки для постраждалого.
Тому першу половину дня, якщо не враховувати простецького легкого сніданку (як і досі, їжа не лізла в перетиснуту нервовим спазмом горлянку), Юрій провів у компанії брата Стефана. Вони не обмінялися й десятком слів, прекрасно розуміючи почуття один одного. А після обіду до кисилинської школи нарешті дісталася Ельжбета: через вагітність вона мусила їхати в закритому екіпажі якомога повільніше, щоб її не заколисало і не розтрусило у дорозі. Решту дня Немиричу довелося втішати дружину. Хоча, відверто кажучи, зараз він і сам потребував неабиякої підтримки.
— Юрію, за що це нам?.. За що?! — якомога тихіше, але все ж таки доволі чутно схлипувала нещасна матір час від часу.
— Не знаю, серденько моє, не знаю, — відповідав Юрій. — Якби ж то простій смертній людині насправді пізнати волю Божу!..
Пан ректор намагався не з’являтися у своєму домі, якщо ж і заходив, то робився більш непомітним, ніж його власна тінь. Адже відчував перед Немиричем неабияку провину за все, що сталося з його сином.
Справді, поважний пан полковник стільки всього робив для процвітання як социніянської общини Кисилина, так і безпосередньо школи, що жодними словами не описати! І що ж виходить?! Він довірив виховання свого найстаршого нащадка, любого свого Томасика вчителям цієї школи і безпосередньо йому, ректорові, — а вони не угледіли, не вберегли!.. Тож юнак і влетів у халепу…
Якби ж того фатального ранку пан ректор не відправився у гості до війта, а залишився разом з учнями!.. Можливо, все було б інакше? Можливо, він би заспокоїв усіх і не дозволив би Томасові йти з галявини на березі Стоходу, щоб дістатися до дядька Стефана. Адже «чесні любельські месники» не хотіли вчиняти їм шкоду, вони збиралися хіба що настрахати ненависних социніян…
Отже, Томас не випросив би у селянина булану кобилку без сідла і вуздечки, не впав би і не звернув би в’язи. А тепер…
А тепер пан ректор у власному домі намагався перетворитись на подобу власної тіні. А над скаліченим юнаком чаклував лікар зі своїм учнем.
* * *Наступна ніч минула спокійно. Але ближче до ранку пульс хворого стрімко впав, що дуже занепокоїло ескулапа: все ж таки агонія тривала третій день поспіль…
Вислухавши це, пані Ельжбета несподівано спокійним, навіть холодним тоном попросила допустити її до сина, а також
