Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

Знаючи, наскільки слабкою є людина перед спокусою добряче випити, козакам було заборонено шинкувати горілкою, хоча для власних потреб виганяти її не заборонялося. В шинках на козацьких землях могли вільно продаватися лише мед і пиво. Окремо попіклувалися про козацьких вдів — депутація задовольнилася договірним формулюванням «щоб образи від панів та урядів не мали».

Завершивши з основоположними правами та грішми, вже добряче втомлені переговірники перейшли до справ духовних. Його королівська величність Ян ІІ Казимир дозволив ввести до сенату православного преосвященика — митрополита київського, «аби кожен тішився із прав та вольностей своїх» незалежно від того, сповідує він віру православну, католицьку чи уніатську. Відповідно, права усіх вірян і релігійних громад мали дотримуватися однаково як у королівстві Польському, так і у великому князівстві Литовському.

Немиричу цей пункт договору був особливо близьким: полковник розумів, що правове урівнювання бунтівного православного люду з католицьким населенням дозволяє покращити свій стан і социніянським громадам. Адже социніяни воювали на боці королівської влади, а не розкольників-схизматиків! Отже, вірні не можуть бути гіршими від невірних…

Розмірковуючи над цим пунктом договору, Юрій уперше відчув нехай дуже непевну, та все ж симпатію до бунтівників. Хоча своїми діями вони й намагалися розколоти Річ Посполиту, що не могло не зашкодити русинським землям, проте про духовність все ж таки дбали — цього у них не віднімеш!

Далі бунтівники наполягли, щоб у Київському, Браславському, Чернігівському та Руському воєводствах все урядування та всі земські суддівства велися виключно руською мовою. Окрім того, книги й усі виписки із книг надалі мали видаватися також руським письмом, руська мова і руське письмо запроваджувалися у земствах, каштелянствах, підкоморствах, староствах і гродствах. Привілейовані руські школи у прадавньому духовному центрі — Києві, а також в інших містах мали перебувати на казенному утриманні. Віднині отці єзуїти не мали права засновувати у тих містах свої школи або «переносити» єзуїтські школи на місце руських. Викладання тут мало вестися також руською мовою.

Поки тривали перемовини з кожного пункту, почало сутеніти. Люди втомилися, але всі були задоволені знайденими рішеннями. За вказівкою його королівської величності та при узгодженні гетьмана Богдана Хмельницького переписувач змінив порядок розташування пунктів, написав коротеньку преамбулу й заключну частину. Потім переписав усе набіло латинською мовою у двох примірниках, обидва були негайно підписані Яном ІІ Казимиром, до обох була прикладена канцелярська печатка. Й хоча договір ще належало затвердити на сеймі, всі прекрасно розуміли: так і станеться, бо іншого виходу у шляхтичів просто немає.

Отаким чином був укладений знаменитий Зборівський договір, що підбив підсумки першого етапу Хмельниччини. Завдяки цьому документу була легалізована самоврядність українського козацтва у межах Речі Посполитої, втілена у новому державному утворенні — Війську Запорозькому, або Гетьманщині. Й навіть такі затяті скептики, як генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств Юрій Немирич, дивились на те, що народжувалося у них на очах, з певною зацікавленістю.

Немирич сидів, втупившись собі під ноги у підлогу й нічого не бачачи затуманеними очима. В узголів’ї труни, що стояла поруч, на високому свічнику потріскувало з півтори дюжини тоненьких свічок, а в тій ошатній чорній труні…

Господи, Боже милостивий, за що караєш Ти немічних людей, скидаючи на їхні плечі непереносимий тягар?! Це ж найтяжче випробування для батька — ховати власного сина, на якого покладалися всі сподівання.

Томасику мій любий, як же це ти, синочку?..

Вертатися додому одразу ж після жахливої поразки, якої польське військо зазнало на берегах Стрипи, Юрій не міг: полковникові посполитого рушіння належало терміново відвідати Київське воєводство, територія якого відходила Гетьманщині. Що станеться з людьми, яких поглине ця хвороблива виразка на здоровому до останнього часу державному тілі Речі Посполитої?!

Ні-ні, полковник посполитого рушіння мусив завершити на території Київського воєводства всі нагальні справи, а вже потім думати про щось інше. А сім’я?! Сім’я зачекає, нічого страшного… Отже, Немирич відправив до дружини гінця з коротким листом, в якому попросив чекати на нього в Горожках.

На залагодження справ пішло днів десять, лише після того Юрій полишив Київське воєводство. У дорозі переймався переважно майбутньою долею Речі Посполитої у світлі Зборівського договору та його можливих наслідків. Подорож минула без жодних пригод і нічим особливим не запам’яталася. Проте опинившись у Горожках, Немирич був неприємно здивований, коли назустріч йому не вийшов ніхто.

З глибини дому долинали розпачливі зойки. Що тут сталося?!

Юрій увійшов до вітальної зали й остовпів, побачивши дике видовище: його люба Ельжбета лежала непритомною просто на підлозі, а довкола неї клопоталися перелякані челядники.

— Що сталося?! — спитав він, широким кроком наближаючись до дружини. Вона вагітна, можливо, непритомність пов’язана з цим?..

— Біда, пане, жахлива біда: синок ваш Томас впав з коня і дуже-дуже забився!!! Нам щойно повідомили, тож пані Ельжбета…

…Отямився дуже вчасно, бо ще мить — і придушив би старого