Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Кажіть ще, кажіть, пане сотнику, — просили. Сотник попив і обтер рукою вус.
— Збідніла шляхеться фамілія. Шістьох братів і сема сестра Гелена, а тільки один у них хлоп — до всього. Їде раз молодший брат своєю тарадайкою і сам коня сухореброго поганяє. "Ов! — питається його сусід, — а де ж вашої милості хлоп?" — "Нема, утік. Тільки один день у кожного з нас на тиждень робив, а в неділю Гелену до костьола возиз, і втікла шельма..."
Старий сотник міг розказувати до раня, бо козаки, привиклі до багацтв на Україні, любили насміхатися зі убожілої ходачкової шляхти, але гетьман рад, що втишилася суперечка між Апостолом і Іскрою, підняв чарку за згоду усього християнського воїнства й боголюбивого українського народу, подякував господарям за хліб-сіль і піднявся з місця.
За ним і другі піднімалися, та не всякому воно приходилося легко. Хто пив пиво, тримався на диво, хто горівку, дивився у долівку, а хто мід, того тягло підспід, бо мід у ноги йде. Хто ж вірно служив божкові Пріяпу, уподобнявся цапу, шукав тільки зачіпки, щоб стати чоло до чола зі своїм противником. Але ці останні мусіли покоритися перед звичаєм, що, де гетьман двором стоїть, там не смій починати бійки, бо за це кара, і то немала. Це й називали з польська горловою справою, бо можна було і горлом заплатити.
Жартовливий сотник не піднявся зі свого місця. Заснув. Але він і крізь сон усміхався, так якось дивно підморгуючи правою бровою, що з нього ще більше сміялися, ніж з його оповідань.
— Випиває і куняє, свого віку козацького доживає, — гукнув йому хтось над самим ухом.
Сотник збудився і здивовано глянув кругом себе.
— Слихом спихати, видом видати! — ніби вітали його.
— Дайте приску ноги посипати! — відповів. А тії знов, ніби давно не бачилися з ним:
— Як поживаєте?
— Спасибі! Отак собі, то скоком, то боком, як бачите! Кажучи це, кланявся на всі боки, гетьманові, господарям цілому товариству.
Гетьман з господарями, а за ними й решта гостей перейшли до сусідньої кімнати, великої, на чотири вікна в одній стіні до городу. В кімнаті тій не було ніякої обстанови, крім крісел попід стінами. Навіть долівка не була встелена коврами й килимами. Проходжувалися або ставали гуртами й балакали.
Гетьман підходив то до одного гуртка, то до другого, вважаючи, щоб хоч кілька слів до кожного гостя сказати. З ким довше не бачився, розпитував його про здоровля, про жінку й дітей, що нового й доброго чувати. Тут-то й була нагода виповісти все, що кому на серці лежало. А бажань було більше, ніж їх гетьман міг заспокоїти, бо старшини не вдоволялися будь-чим, кожному хотілося пірнача, а й пірначі не всі були однакі.
Але Іван Степанович був мистець у таких розмовах. Навіть і гірке слово вмів так якось своїм гарним усміхом придобрити, що воно нікого не боліло, навпаки, лишався раз на все дорогий спомин з тієї розмови.
З деким балакав на самоті, і такі розмови тривали найдовше. Після доброго обіду та після чарок він довідувався такого, чого по тверезому, може б, ніколи й не почув. Переконався, що, крім Іскри й Кочубея та ще, може, декого, що тримався їх клямки, всі були до краю огірчені московською господаркою на Україні. Московські люди допускалися насильств і ґвалтів і прямо доводили народ до розпуки.
— Кінець світа, ваша ясновельможності, — жалувалися полкові й сотенні старшини. — Поки ми терпітимем таку наругу? Ми ж народ вольний, козацький, а з нами поступають, як з холопами-невільниками. За кожним разом, коли надходять москалі, наші люди сповідаються і причащаються, не знаючи, чи доживуть до другої днини, а буває і так, що цілі свободи лишають хати й утікають куди їх очі понесуть. Якщо ми народу нашого не охоронимо перед тим заливом ворожим, то горе буде нам і Україні.
Гетьман заспокоював своїх людей як міг, натякуючи на те, що спасення наше не в чиїх, а в наших власних руках. Коли б тільки ті руки кріпше шаблі, ніж чужих клямок, трималися.
— А то ми на себе дивимося, — казав гетьман, — вовком, а на чужих овечими очима. Не віримо собі, завидуємо помсти кличемо, а вороги наші бачать це й тільки руки затинають. Це ж вода на їх млин. Пригадайте собі Тетерю і Брюховецького, якого лиха вони накоїли і чи така була, б нині Україна, якби не вони?
Старшини слухали, притакували і ніби змовилися, — кожний впевняв гетьмана, що буде вірний свому вождові, якщо він загадає якесь нове діло.
Коли доходило до того і коли гетьман запримітив, що хтось із табору Іскри наслухує розмови, бистро звертав на іншу тему або вривав розмову і дальше йшов. Так обійшов раз, другий цілу кімнату, аж утомлений сів у високому кріслі й похилив голову, повну тих жалоб, нарікань і бажань, що довелось йому почути.
Посідали і старші з гостей, а лиш дехто вийшов у садок пройтися і відсвіжити голову.
У салі зробилося тихо, ніби над нею ангел перелетів. Ніхто не важився переривати гетьманської мовчанки. Кождий споглядав з-під ока на понурену голову Івана Степановича, і всякому важко робилося на серці.
Хоч не в одного були свої жалі до нього, бо, відома річ, що ще ся той не вродив, щоб усім догодив, але все ж таки на голову гетьмана привикли дивитися як на наймудрішу з усіх, талановиту зроду, наукою просвічену і довгим досвідом життєвим багату. Всякому відомо було, що гетьман і з найбільшої халепи вмів вийти ціло.
