Правда - Террі Пратчетт

— Припустімо, Варта може спричинити ускладнення в житті певної особи. Це — одна з пр-ричин.

— Гаразд.

— Припустімо також, що містом вештаються негідники, котр-рі дуже хотіли б, аби бідолашний песик ніколи нічого не розповів. І навіть Варта може його не захистити. Варті ж собаки все одно.

— Справді?

— О, так, Варта думає, що собаки зовсім не мають пр-рав. І це — ще одна причина.

— Є й третя причина?

— Так. Я читав в газеті про винагор-роду.

— А. І що?

— Там була помилка. Написано — двадцять п’ять доларів, а тр-реба — сто.

— Он як. Розумію. Але звести на пси цілих сто доларів — це забагато, пане Костю.

— Не на цього пса, якщо ти мене розумієш, — заперечила темрява. — Цей пес має що р-розказати.

— Та невже? Певно, це — знаменитий на весь Анк-Морпорк пес, що вміє розмовляти?

Кость загарчав.

— Собаки не вміють р-розмовляти, це всі знають. Але є ті, хто розуміють собачу мову.

— Тобто перевертні?

— Пр-риблизно такого р-роду.

— Але єдиний перевертень, якого я знаю, працює у Варті, — сказав Вільям. — Тобто ви пропонуєте мені сплатити вам сотню тільки за те, щоб я мав можливість передати Гава Варті?

— Ти ж знайшов спільну мову з Ваймзом, хіба ні? — спитав Кость.

— Але ж ви сказали, що не довіряєте Варті. Як вам відомо, я завжди слухаю, що мені кажуть.

Кость хвильку помовчав. Тоді сказав:

— Гар-разд. Собака та перекладач. Сто п’ятдесят доларів.

— Те, що може розказати цей собака, має відношення до подій у палаці кілька днів тому?

— Можливо, можливо. Дуже навіть можливо. Можливо, це саме так і є.

— Я хочу бачити, з ким я розмовляю, — оголосив Вільям.

— Неможливо.

— От біда, — сказав Вільям. — Що ж, ви мене переконали. Я просто піду, візьму сто п’ятдесят доларів, чом би й ні, принесу їх сюди й віддам вам, еге ж?

— Гарна думка.

— Неможливо.

— О, то ти мені не віриш? — сказав Кость.

— Саме так.

— Гм… Припустімо, я р-розкажу частину інформації за спасибі. Так би мовити, дам лизнути ескімо.

— Далі.

— Це не Ветер-рані порізав того чоловіка. Це був інший чоловік.

Вільям занотував це, а потім перечитав.

— І що це дає? — сказав він.

— Це важливо. Навряд чи багато хто про це знає.

— Бо тут нічого знати! Є описання того чоловіка?

— У нього на литці собачий укус, — сказав Кость.

— Завдяки цьому його легко буде впізнати на вулиці, правда ж? От тільки що мені робити — потайки задирати перехожим холоші?

Голос Костя видався ображеним.

— Все чесно, я дав тобі новини. Якщо вони з’являться в газеті, це стур-рбує певних осіб.

— Авжеж — вони турбуватимуться, чи не з’їхав я з глузду! Ви повинні розповісти мені щось серйозніше. Ви можете його описати?

Кость хвилину помовчав, а коли його голос почувся знову, він лунав невпевнено.

— Ти маєш на увазі, як він виглядає? — спитав він.

— Звісно!

— Гм… Розумєш, ми… Тобто — ми ж говоримо про собаку! А пер-ресічний пес здебільшого дивиться знизу вгору. І людина для нього, як правило, виглядає наче гор-ра з двома ніздрями на вер-рхівці… Я так думаю.

— Мало ж від цього допомоги, — сказав Вільям. — Вибачте — я поспіша…

— От як людина пахне — це зовсім інша справа. Тобто — для собаки, — швидко сказав голос Костя.

— Добре, скажіть мені, як він пахнув.

— Щось я не бачу перед собою купи грошей!

— Слухайте, пане Костю. Я навіть не почну думати, де мені взяти стільки грошей, доки не отримаю хоч якийсь доказ того, що вам і справді щось відомо!

— Гар-разд, — сказав через кілька секунд голос із темряви. — Створено Комітет з відкликання Патриція. Оце вже, сподіваюсь, новина?

— І що в ній нового? Змови проти нього плетуть уже стільки років!

Знову запала мовчанка.

— Знаєш, — сказав Кость, — було б набагато простіше, якби ти просто приніс гроші, а я б усе р-розповів.

— Поки що ви не розповіли нічого. Розкажіть мені все, і тоді я вам заплачу. Якщо це правда.

— Аякже! Язик не тільки без кісток!

— Тоді, схоже, нам не домовитись, — сказав Вільям, ховаючи записник.

— Стій, стій… Ось. Спитай Ваймза, що робив Патрицій перед самісіньким нападом.

— І що ж він робив?

— Побачимо, чи зможеш ти дізнатися.

— Замало даних, щоб намагатись.

Відповіді не було. Вільямові здалося, що він почув якесь шаркання.

— Агов?

Він почекав ще трохи й дуже обережно рушив вперед.

З мороку в нього втупились кілька коней. І ніде — жодних ознак невидимого інформатора.

Доки він вибирався на світло, думки в його голові так і відштовхували одна одну, але в центрі сцени, на диво, гордовито красувалась чи не найменш значуща з них. Що це за вираз — «Язик не тільки без кісток»? Щоправда, він чув вираз «У нього не тільки язик без кісток», виниклий у часи жорстокішого, ніж інші, правителя Анк-Морпорку, котрий піддавав ритуальним тортурам кожного танцівника Морріс-денсу{22}. Але «Язик не тільки без кісток» — який в цьому сенс?

І тут йому сяйнуло.

Кость був іноземцем. Це все пояснювало. Він розмовляв так, як міг би розмовляти Отто, якби досконало опанував вимову, але так і не зрозумів принципу використання прислів’їв.

Вільям записав свій здогад.

Запах диму він відчув у ту ж мить, коли почув важкий глиняний виляск, ніби неподалік раптом запрацював над формовкою гігантського глечика відповідних розмірів гончар. За мить повз нього, тягнучи довгу драбину, важко протупали четверо големів. Не замислюючись, він кинувся слідом, автоматично відкриваючи нову сторінку свого записника.

Вогонь був споконвічним жахом тих частин міста, де панували дерев’яна стінка та солом’яний дах. Саме тому громадяни щосили опиралися організації будь-чого на кшталт пожежної бригади: з чисто анк-морпоркською бездоганною логікою вони вважали, що будь-яка група осіб, котрій платитимуть за гасіння пожеж, у першу чергу дбатиме про те, щоб їй було що гасити.

Големи — то була інша річ. Вони були терплячими, витривалими, страшенно розважливими, майже незнищенними, а головне — вони були добровольцями. Дехто стверджував, що ідея належала Варті, але більшість поділяла думку, що големи просто не могли стерпіти загибелі людей та знищення власності. З містичною дисциплінованістю й без жодного помітного спілкування між собою вони звідусіль збігалися до місця пожежі, рятували людей, акуратно виносили й складали обабіч все рухоме майно, миттю шикувались у ланцюжок, уздовж якого блискавками пролітали відра з водою, затоптували останні жарини і — поспішали назад до своїх незавершених справ.

Ці четверо примчали до заграви на Патоковидобувному шосе. З вікон другого поверху одного з