Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець
Я верталась сама до Миколаєва білою від вапняку дорогою. Десь рубали ліс, чулися голоси. Було дуже парко і я ледве пленталась. Коли вийшла на пагорб перед селом Радів, надумала сфотографувати химерну водонапірну вежу, всю поржавілу, і тут виявила, що загубила свій фотоапарат. Ті два кілометри до печери я пробігла, напевно, за 10 хвилин, і знайшла свій фотоапарат на лавці, де відпочивала, неподалік від печери. Ліс любить з нами жартувати, але все закінчується добре.
Стільсько
Я вийшла на трасі перед Миколаєвом біля села Тростянець. Там складний вузол доріг і я пішла разом з якоюсь молодою жінкою через сосновий гайок, бо вона саме йшла до Тростянця. Всю дорогу мені довелось допомагати їй перти тяжку торбу, але зате я чимало всього довідалася про те, як дістатись до Стільсько, про яке мені вже всі вуха протуркотіли. З одного боку нависали кам’яні стіни, подзьобані каменярами, з іншого — тягнувся каскад озер і ставків. Ми підіймалися вгору, й торба ставала все важчою. Жінка їздила на закупи до Львова, бо в малого день народження. У нас навіть про тридцятирічних дядьків та тіток мами кажуть «малий», «мала», тримаючи їх під вічною опікою. Більшість галичанок мають комплекс Титанії, вважаючи, що без їхньої цілоденної праці сонце не зійде і Земля зупиниться. Нарешті в центрі села я скинула свою ношу і пішла до Стільська. А це 12 км. Я вже колись хотіла сісти в Миколаєві на автобус до цього села, але не влізла. Погода була розкішна — кінець серпня, ранок, не дуже спекотно, тому я зважилась випробувати свої сили. Часу в мене було повно. Дорогою я скубла аличу і переконалась, що недаремно кавказькі народи так шанують це дерево. Плоди аличі дають енергію. Вони рятували горян від голоду. З аличі робили пастилу і їли замість хліба. Тому для мене алича — благословенне дерево бідних. Завжди до них щедре. Під моїм вікном росте величезна алича. Коли надходить її час, я бачу, як підходять люди й підбирають плоди з землі. Мають собі з чого зварити компот, бо в місті за все треба платити. Здебільшого то старші люди, а часом матері з дітьми. Я сама знаю, як тяжко вижити з дитиною в місті, коли малеча росте і потребує вітамінів, а грошей нема навіть на кілька яблучок. Коли я бачу їхні боязкі рухи, мені стає нестерпно боляче і соромно за нашу країну, в якій діти не мають навіть найнеобхіднішого, хоча батьки тяжко працюють.
Я піднімалася вгору, а тоді вже йшла по рівнині, пустельній і безликій, з уривчастою лісосмугою. Ноги мене несли самі собою, так хотілось побачити Стільсько, і воно раптом заявило про себе величезними грушами після крутого спуску, написом «Стільсько» і пагорбом переді мною, де білів камінь і темнів ліс, а потім біла фігура Христа з ягнятком на руках, ставок, стара школа, церква на горі, а далі я просто йшла дорогою і побачила сліпучу під сонцем скелю, з видовбаними льохами внизу і печерою вгорі. Село тонуло в полудневім зморі, і якби не воно, я б подумала, що той зріз скелі в єгипетській пустелі, а коли трохи звернеш, побачиш чорний камінь, що нависає балконом з білої гори. Я вилізла на нього, посиділа, принесла в жертву трохи води і кусник хліба, бо вірила, що на камені приносили жертви богам, і не конче криваві, і мурахи відразу потягнулись до мене. То був мій вступ до Стільсько.
Це надто велика територія, щоб її обійти за один день. Мені довелось осягати Стільсько кілька років, і все більше таємниць хотілось розгадати.
Таємниця перша: Святилище у Дуброві
Через кілька років я вже мала конкретну програму щодо Стільсько. Це місце, в якому треба пожити хоч трохи, аби вивчити його топографію власними ногами. Але наразі пожити нема змоги, так щоб автономно, тому, зустрівши на ювілейній здибанці випускників однокурсницю Чеславу, яка назавжди пов’язала своє життя зі Стільсько, я почала в неї випитувати і домовилась, що приїду. Вона і пані Іванна створили чудовий музей у школі, музей, а не показуху. Після довгих розмов жінки вивели мене надвір і поставили обличчям до гори, де знаходиться знамените городище, столиця білих хорватів, і показали. Он там був дитинець, там комори, де зараз церква і цвинтар, а там Базар, де водяться котячоголові змії, он там біла дорога… Я вже була колись в лісі на самому городищі, де залишились земляні вали, але тільки тепер все почало оживати. Добру пам’ять мають стільчани. Городище було знищене київським князем Володимиром ще в XI ст., а вони досі пам’ятають, де що було. Під горою тече маленька річка Колодниця. Колись завдяки греблям і шлюзам в селі Дуброва по цій річці плавали кораблі. Спершу я подалася в Дуброву до святого місця — каменя Діравця, такий собі галицький Стоунхендж. Я думаю, що храми поєднувались колись з обсерваторіями, а напластування епох перемішалось в головах істориків, і звісно, Діравець — не природне утворення, і білі хорвати його не будували. А печери, що рядочком по сусідству — то вже християнська доба. Вперше я побачила Діравець у напівтемряві, коли ми заїхали туди з письменницею Галиною Вдовиченко та акторкою Оксаною, а тепер я була опівдні, страшенно пекло сонце, і, сидячи на самому верху, я намагалася вловити магію цього місця. Внизу були хати, городи, курівся дим, дорогою проїжджали машини. По похиленому камені по сусідству можна було пройти до печер-келій по видовбаних виямках. Не знаю, як ченцям вдавалось робити це взимку тисячу років тому, коли в Діравці чи на ньому стояла церква. Сама ця кам’яна споруда збоку нагадує літеру «о», накриту дашком. У кожному разі, там внизу розкопали жертовне вогнище, що, звісно, свідчить про інші релігійні звичаї. А християни завжди намагались поставити церкву на місці язичницького капища. Я довго лазила, шукаючи руни, видовбані в камені, бо Дубрава, Діброва, Дубина — вся ця топоніміка кельтського походження означає наявність святилища. Мені розповідали, що Діравець прикриває якусь порожнину. Може, через зовнішній отвір душі проходили очищення перед тим, як потрапити в інший світ? Може, це портал? Одне слово, я вирішила 21 червня, в день сонцестояння, приїхати сюди і поспостерігати за каменем. Може щось виявитись цікаве. І виникла ця ідея, коли я сиділа біля того каменю.
В
