Panicoffski - Ріо Кундер
Форталеза зіграла вагому роль у боротьбі бразилійців за незалежність. Саме тут портуґальці вирішили дати збройну відсіч незалежницькому рухові, вчинивши 1824 року різанину патріотів, за що місцеве населення жорстоко помстилося кілька місяців по тому, перебивши колонізаторів до ноги. Нині місто має все, що треба, коли йдеться про приємні речі в житті. Це одне з найбільш безпечних міст Бразилії з розслабленою атмосферою, чудовим нічним життям, кухнею, своєю власного музикою і танцем — форро (що, втім, є популярними в усій країні: танець партнери танцюють, дуже міцно стискаючи одне одного в обіймах, під доволі швидкий ритм акордеону). Настільки популярним є форро, що місцевий телеканал дає чи не більшість програм, з ним пов'язаних. Уже о дев'ятій ранку ми були ошелешені, коли камера давала провокативно крупним «наїздом» оголені сідниці танцювальниць форро, незважаючи на те що в такий час телевізор дивляться діти. Видно, в тих краях поняття «дитячого часу» на телебаченні не існує.
А ще Форталеза має цікаву традицію вуличної поезії. Час від часу тут можна побачити натовпи людей, які збираються навколо якогось поета, що видає експромти. Непевним у собі иноземцям треба, втім, бути обережними, — язикаті поети, які очікують за виставу якоїсь винагороди, можуть зробити вас героєм нового твору під сміх юрби. Одному з таких поетів недавно поставили пам’ятник біля новозбудованого культурного центру. В самому ж центрі якраз відбувалася виставка такого собі Рубенса Матюка, — як потім з'ясувалося, за таким рідним вуху іменем ховався відомий бразилійський художник і архітектор. Та то був не єдиний «рідний» натяк у цьому чудовому місті. У торговельному центрі мої очі раптом зафіксувалися на вродливій дівчині, що йшла попереду. Не пригадаю вже, чим саме вона спершу привабила — формами чи змістом, але останній якраз і полягав у яскравому помаранчевому лейблі і помаранчевих-таки ґудзиках на її джинсових бриджах в обтяжку. На лейблі було написано: «Kiev — New Trend» (тобто «Київ — нова мода»). Помаранчева «модна» революція у такій формі долинула й сюди, хоча, скажу чесно: в цих краях дуже мало людей, з якими спілкувався, правильно ідентифікували слово Ucrania. Більшість думали, що йдеться про якийсь американський штат, а инші просто вважали нас із приятелем італійцями, котрі якось неправильно вимовляють назву своєї країни. Воно й не дивно, — Форталеза дуже популярна серед самотніх італійських чоловіків, які тут вечорами вештаються просто юрбами в пошуках амурних пригод…
На карнавал!
Найулюбленіший серед бразилійців карнавал відбувається у штаті Пернамбуку, в його найбільшому місті й столиці з трьохмільйонним населенням — Ресіфе та маленькій колонійній Олінді, яка нині практично вже злилася з Ресіфе, стала його сателітом. Карнавал у Бразилії не є, як це може здаватися, повсюдним явищем. Головними його місцями можна вважати три пункти: Ріо-де-Жанейро, Салвадор-де-Баїя і, власне, Ресіфе. Проте в Бразилії вам скажуть, що перші два давно вже стали надто комерціялізованими дійствами, що приваблюють десятки тисяч иноземних туристів. Иноземці є причиною величезного зростання цін у карнавальний тиждень. Зокрема, місця на знаменитому Самбодромо в Ріо, де проходить найголовніший парад шкіл самби (це те, що зазвичай можна побачити про бразилійський карнавал у телевізійних новинах в усьому світі), коштують близько ста доларів. Тож на трибунах найбільше представників батьківщини долара, а також багатих бразилійців. Ціна номера в готелі зростає на третину. У той-таки час самий сенс карнавалу суперечить славнозвісній «владі грошового мішка». Як зазначив суперзірка бразилійської музики Карліньйос Браун, що постійно бере участь у карнавалах: «Ми граємо не за гроші, ми граємо для святкування щастя. Це — вуличний карнавал. Він — для всіх, а не для товстосумів». Саме через те, що ці справжні ідеали карнавалу все ще живі в Ресіфе й Олінді, бразилійці так люблять бувати саме тут. Десятки тисяч подорожують сюди на цей час із усієї країни, аби приєднатися до щасливих і божевільних вуличних festas, які починаються задовго до офіційного карнавального тижня. Передкарнавальні події в Ресіфе-Олінді транслює загальнонаціональне телебачення. Ще за тиждень до карнавалу ми разом з усією країною стежили за перебігом шоу «Королі маракату» у «Шевроле-Голлі» Ресіфе. Це — місцева традиція, започаткована з поваленням рабства. Тоді перед карнавалом тут стали коронувати чорних королів і королев. Саме слово «маракату» походить від барабанного бою, що був паролем для рабів, які святкували. Барабан сповіщав їх про наближення поліції (портуґальські колонізатори забороняли африканські звичаї). Так от нинішні королі й королеви виходили на місток-подіюм «Шевроле-Голлу» в костюмах, що їх точніше було б означити як химерні будівельні конструкції неймовірної фантазії і барв. Головне для носія костюму є змогти пройтися в цих важелезних шатах, — деяких доводилося виводити під руки. Тематика костюму могла бути найрізноманітніша, наприклад, давньогрецька, японська. Це міг бути й просто велетенський дракон, який, до речи, цього разу й переміг у номінації «За оригінальність». Багато з королев мали просто ідеальні форми і прикривали тіло лише візерунками яскравих фарб. Щоправда, більшість королів і королев (усупереч традиції), втім, як і танцюристів, не кажучи вже про телепрезентерів, чомусь були білими. Взагалі, коли дивитися програми бразильського телебачення, від новин до мильних опер, створюється хибне враження щодо расового складу населення: ніколи не здогадаєшся, що Бразилія — друга за чисельністю чорного населення в світі. Презентери новин мають які завгодно прізвища: німецькі, французькі, навіть українські (флаґманську програму новин із Сан-Паулу, зокрема, веде такий собі Борис Касой, а ще одна кореспондентка називалася Соланжі Березюк), тільки не традиційні місцеві да Сілва. Що й казати, якщо навіть пам'ятна українцям рабиня Ізаура, пару серій якої «мав щастя» бачити на місцевому телебаченні (коли цей серіял показували в Україні,
