Молоко з кров'ю - Люко Дашвар

— Прости мене, Марусю… — прошепотів німець гірко.

Головою похитала.

— Люблю тебе. І вічно любитиму, — прошепотів.

— Дивись мені. Люби, — відповіла затято.

Потім, навесні, коли бузковий кущ рясно вкриється квітами і серце трохи відійде від жалю, німець скаже:

— Я тут подумав, Марусю… Може, я до тебе переїду. Доживемо вік разом. Не ховатимемося…

— Скінчився наш день, Стьопо, — відкаже Маруся гірко. — У тебе діти… Хіба зможеш їх кинути?

— Не зможу, — прошепоче німець.

День скінчився. Темний вечір диктував свої правила. То кидав Марусю чи німця у болячки, то заганяв у справах та клопотах далеко від Рокитного, то утомлював у смерть, і хоч німець з останніх сил ішов під бузковий кущ, Марусине віконце відчинялося усе рідше.

І тоді німець придумав собі забаву: сяде на лавку і дивиться на Марусин двір. Вийде Маруся з хати, порається, а йому — щастя. Усміхнеться, «Пегасом» затягнеться і не зводить з неї очей, як зачарований. А сидіти часу — хоч з ранку до ночі. Не стало роботи у Рокитному, хіба що свою картоплю у місто возити. Попервах на фермі корови голодні ревли моторошно — і за кілометр чути, та потім у Рокитному з'явилися чорняві, чисто як Важа Чараташвілі, люди, залопотіли не по-нашому, покрутилися кілька днів, і корови замовкли.

— Кажуть, голова усіх корів туркам продав, — сказала Тетяна якось увечері.

— Як це? — не зрозумів німець.

— Демократія і незалежність, он як! — уїдливо відповіла Тетянка, та німець згадав Романа Хом'яка, відповів серйозно:

— Що ти розумієш, жінко? У нас ще — справ і справ.

— Ото ж я і дивлюся, що Поперек крутиться, ніяк не зупиниться. Справ у нього — повно! Корів з господарства продав, трактори продав, клуб в оренду якійсь фірмі здав, а де гроші — ніхто не знає.

— Є люди… Розберуться і з твоїм Попереком!

Тетянка хотіла було плюнути, мовляв, Поперек такий мій, як і твій, та на близнючок глянула і вчасно язика прикусила.

— Скоріше б розібралися, — відповіла.

Та час минав, а життя в Рокитному ставало усе гіршим. Білі дні минали, мов порожні залізничні вагони, дзеленчали, позначаючи, що були, та не лишали по собі ні радості, ні користі, ні зиску.

Німцю усе важче було зустрічатися з Марусею. Гляне на нього:

— Що нового, Стьопо?

І що він їй розповісти може? Що Надійка і Любаня серце зігрівають? Що Ларка, як у Рокитне з міста заскочить, то обцілує неголені щоки, свого малого на руки кине — бався, батьку, з онучком Степанчиком!

Ні. Не може німець Марусі цього розказувати, бо така самотня лишилася, що серце крається.

— Е-е, Марусю! — зітхне. — Нема новин. Тобі ж про буряки нецікаво?

— Нецікаво, — скаже. І — кам'яніє. Німець і без окулярів бачить — кам'яніє, наче життя з неї — по краплі у пісок.

Раз вночі під вікном став. Маруся до нього нахилилася.

— Не ходи більше, — мовила тоскно. — Одній мені треба побути…

— Нащо одній? — перелякався німець. — Дозволь хоч іноді…

— Як потрібний будеш, покличу, — відрізала.

Зачинила вікно, наче повітря забрала. Надворі дев'яносто п'ятий вирував. Як сів з тої пори німець на лавку біля свого двору, так і прилип — усе виглядав, коли віконце відчиниться.

Сім років чекав.

Розділ 4

Румунка і німець. Ніч

Рокитнянці не знали, як усі ці роки жила Маруся.

— Може, померла? — ставали під хвірткою, у вікна заглядали.

— Не померла, — переконувала беручка онука діда Нечая Галька. — Я у тітки Марусі щодня яйця на продаж беру. І сьогодні зранку забігала.

— А чого ж не вийде на вулицю ніколи? — дивувалися баби.

— Каже, справ у хаті повно, — доповідала Галька, і врешті всі звикли до Марусиного відлюдництва і навіть забули б зовсім, та поштарка тітка Дуся раз на місяць приносила до Марусиної хати пенсійні копійки, тож переконувалися — жива.

Проте неправда, що Маруся зовсім не виходила з хати: поралася біля курей, вимітала листя з двору і навіть забила стару дірку в огорожі. А ще — дивилася на лавку біля Стьопчиної хати, бо звикла, як до ранкового сонця, що сидить німець як прив'язаний, чекає…

«І що нам той день? — дивилася на Стьопку здалеку, гортала сумні думки. — Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні… Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпуститися вночі. Тільки — дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя».

Дев'ятого травня дві тисячі другого року, коли бузковий кущ так рясно вкрився квітом, що й зеленого листя не видно, Маруся прокинулася, сіла на постелі і сказала так само байдуже, як колись Орися:

— Сьогодні…

Встала. Вбралася. Підійшла до дзеркала і поправила на шиї важке коралове намисто. До вікна. Глянула — сидить німець на лавці, цигаркою смалить. До дверей крок зробила і зойкнула — не йдуть ноги, не несуть з хати. Здивувалася, брови звела — та треба, треба їй на вулицю! Ще крок до дверей — аж викручує ноги.

Зітхнула роздратовано, мовляв, а мати, як помирала, так усе казала, щоби Маруся Юркові ноги тренувала, щоби сильними були. І хіба врятували б хлопця ноги на тому ставку? Не врятували б. А от їй, Марусі, зараз так потрібні сильні ноги. Бо треба їй з хати.

Знайшла палицю, сперлася на неї і, долаючи біль, посунула до дверей.

Німець замислився про дурне. Сидів на лавці, курив «Пегаса», дивився у землю і думав, що якби Ларочка відпускала б свого рудого сина Степана до нього, діда, частіше, то він би оце не тільки узнав від онука про комп'ютери, презервативи і нові двигуни, що працюють від якихось кнопок у салоні авта, а педаль зчеплення їм не потрібна. Ні, він і сам Степану розповів би, що коноплі, якими онукові друзі вихваляються, як дурні ступами, у Рокитному колись тільки корови жерли, потім казилися і, як не виблюють ту гидоту до останку, помирали. Чи, приміром, про ховрахові нори у степу, бо знає, як ховрахів з