Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Два останні приклади. Спочатку знаменита пародія на образу, що її, як розповідають, зімпровізував доктор Джонсон: «Ваша дружина, добродію, прикриваючись тим, що служить у борделі, продає контрабандні товари». Другий приклад — це найблискучіша з відомих мені образ: вона здається ще гострішою й переконливішою, коли ми згадаємо, що цей вислів — єдине, що пов’язує його автора з літературою. «Боги не захотіли, щоб Сантос Чокано{233} зганьбив ешафот, померши на ньому. А тому досі він живий і скотився на саме дно підлоти». Зганьбити ешафот. Скотитися на саме дно підлоти. За допомогою цих блискучих абстракцій Варґас Віла{234} завдає удару, який уриває можливість будь-якого зв’язку з жертвою, яка хоч і залишається живою, проте відсовується кудись дуже далеко за межу видимості та людської моралі. Тепер досить бодай миттєвої згадки про Чокано, й кожному спадає на думку це прокляття, а уява освітлює зловісним блиском усе, що з ним пов’язане, до найменших ознак та подробиць його ганьби.
Спробую підбити деякі підсумки сказаному вище. У сатирі не менше умовності, аніж у розмові між нареченими або у квітчастому сонеті, який належить перу Хосе Марії Моннера Санса{235}. Її метод — використання софізмів, її єдиний закон — швидке й негайне застосування дотепної вигадки. Мало не забув: сатира має запам’ятовуватися.
Тут доречно також навести мужні слова, про які згадує Де Квінсі («Твори», одинадцятий том, с. 226). Одному шляхетному чоловікові під час теологічної чи літературної дискусії виплеснули в обличчя склянку вина. Потерпілий не змінився на обличчі й незворушно кинув своєму кривдникові: «Це, сеньйоре, ліричний відступ. А тепер я чекаю ваших аргументів». (Автор цієї репліки, такий собі доктор Гендерсон, помер в Оксфорді близько 1787 року, не залишивши по собі іншої пам’яті, крім цих слушних і справедливих слів, — воістину достойне і гідне безсмертя!)
Легенда, яку мені довелося почути в Женеві наприкінці Першої світової війни, розповідає, ніби Міґель Сервет{236} сказав своїм суддям, які послали його на вогнище: «Я згорю, але це буде звичайною земною подією, яка нічого не змінить. Нам буде про що поговорити у вічності».
Адроґе, 1933 р.
Вигадані історії [125]
Сад з розгалуженими стежками
Передмова
Сім оповідань цієї книжки не потребують великих пояснень. Сьоме з них — детективна історія. Читачі ознайомляться зі здійсненням і всіма стадіями підготовки до злочину, мета якого їм відома, але який вони, на мою думку, не розгадають до останніх рядків новели. Інші оповідання мають фантастичний характер; одне з них — «Вавилонська бібліотека» — не зовсім вільне від символізму. Я не перший автор з тих, які розповідали про Вавилонську бібліотеку; ті, хто цікавиться її історією та доісторією, можуть ознайомитися з ними на відповідній сторінці 59-го номеру журналу «Sur» («Південь»), де називаються такі різні імена, як Левкіп{237}, Ласвіц{238}, Льюїс Керролл{239} та Аристотель. «У колі руїн» усе має нереальний характер: у новелі «П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”» увага зосереджується на долі протагоніста. Назви приписуваних йому творів не мають у собі нічого незвичайного, але їхній підбір не випадковий: вони окреслюють ментальну історію головного героя.
Писати великі книжки — справа трудомістка, але сенсу в ній мало; який глузд у тому, щоб розтягувати на п’ятсот сторінок те, що можна розповісти за кілька хвилин. Набагато ліпше вдавати, ніби такі книжки вже існують, і пропонувати читачеві їхнє резюме або коментар до них. Так зробив Карлайл{240} у «Sartor Resartus»[126], Батлер{241} — y «The Fair Haven»[127]; але й ці твори мають ту ваду, що вони також є книжками не менш тавтологічними, аніж інші. Тож я віддав перевагу критичним роздумам про книжки, яких ніколи не існувало, — цей метод здався мені раціональнішим, і до того ж він вимагав менше зусиль. Саме до таких експериментів належать «Тлен, Укбар, Орбіс Терціус» і «Про творчу спадщину Герберта Квейна».
Тлен, Укбар, Орбіс Терціус[128]
Відкриттям Укбара я завдячую поєднанню дзеркала та енциклопедії. Дзеркало тривожно зблискувало у глибині коридора однієї з вілл, на вулиці Ґаона, в Рамос-Мехія; енциклопедія, помилково названа «Anglo-American Cyclopaedia»[129] (Нью-Йорк, 1917 р.), є буквальним, але також і дуже неточним передруком «Encyclopaedia Britannica»[130] видання 1902 р. Це сталося років п'ять тому. Того дня Біой Касарес{242} вечеряв у мене, й між нами виникла тривала дискусія про те, як слід писати роман від першої особи, коли оповідач пропускає або перекручує факти й умисне припускається суперечностей, які допоможуть деяким читачам — дуже малій кількості читачів — розгадати прихований зміст роману, надто жорстокий або надто банальний. Із далекого кінця коридора дзеркало пильно спостерігало за нами. Ми відкрили (а коли настає пізня ніч, таке відкриття неминуче), що дзеркала ховають у собі щось страховинне. Саме тоді Біой Касарес пригадав, як один із єресіархів Укбара колись проголосив, що дзеркала і злягання огидні, адже вони збільшують кількість людей. Я запитав у нього, де він вичитав цей чудовий афоризм, і він мені відповів, що «Англо-американська енциклопедія» надрукувала його у своїй статті про