Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері
Захват мешканців Місячного Серпа того дня ледь не перевершив власних почуттів Емілі. Кузен Джиммі щиро поділився своїм наміром якнайшвидше закінчити орати поле на пагорбі, щоб надалі сидіти вдома і розглядати книгу. Тітка Лаура як завжди плакала. А тітка Елізабет з незвичним виглядом зауважувала побудованим тоном, що це схоже на справжню книгу. Вочевидь, тітка Елізабет сподівалася паперової палітурки. Однак того дня вона припустилася декількох зовсім смішних помилок, шиючи свою клаптикову ковдру, і жодного разу не спитала Джиммі, чому він не оре. А коли трохи пізніше у двері постукали якісь відвідувачі, «Трояндова мораль» загадковим чином з’явилась у вітальні, хоча, коли тітка Елізабет побачила автомобіль, що заїжджав на їхнє подвір’я, книга була ще на письмовому столі в кімнаті Емілі. Тітка Елізабет і словом не згадала про радісну подію, гості також не помітили книгу. Та коли вони пішли, тітка Елізабет нищівно мовила, що Джон Ангус був нечуйним як ніколи і що вона на місці кузини Маргарет не вдягла б одяг, призначений для жінки, на двадцять років молодшої за неї.
— Стара вівця, що намагається бути подібною до ягняти, — презирливо кинула тітка Елізабет.
Якби вони повелися по відношенню до «Трояндової моралі» так, як від них очікували, тітка Елізабет либонь сказала б, що Джон Ангус завжди був добрим і веселим чоловіком, а кузина Маргарет прекрасно про себе дбає.
Емілі була, звісно, не в такому захваті, щоб забути про лист від Ільзи, та хотіла трохи зачекати, щоб емоції вщухли перед його прочитанням. Вже були сутінки, коли вона увійшла до своєї кімнати й сіла у плямі світла. Вітер змінився на заході сонця, й вечір був зимним і гострим. На засохлий негарний сад і на весь світ зненацька впало, вибілюючи їх, те, що кузен Джиммі називав «яликом снігу». Але темна хмара вже відійшла, і небо на білими пагорбами й темними ялицями було тепер чистим і жовтуватим від останніх сонячних променів. Щойно Емілі розпечатала конверт, їй в обличчя вибухнули незвичні пахощі парфумів, якими завжди користувалась Ільза. Емілі вони не подобалися через щось для неї самої незбагненне. Хоча її уподобання відрізнялися від Ільзиних не лише коли йшлося про парфуми. Ільзі подобалися провокаційні, екзотичні, здебільшого східні аромати. Емілі ж до самої смерті не зможе вловити котрийсь із тих запахів і не здригнутися.
«Я рівно тисячу разів збиралася тобі написати, — повідомляла Ільза, — та коли крутишся як білка в колесі, то не маєш жодної можливості зробити те, чого насправді хочеш. Усі ці місяці я все кудись квапилася, врешті-решт почала почуватися котом, який лише на один стрибок випереджає собаку, що женеться за ним. Якщо я спинюся, щоб відхекатись, він мене наздожене.
Але цієї ночі мені хочеться просто вити. Я мушу щось тобі розповісти. А сьогодні саме прийшов твій лист. Тож я відпишу вночі, і нехай пес жере мене, якщо він цього забажає.
Я рада, що в тебе все гаразд і ти в доброму гуморі. Бувають хвилини, коли я тобі люто заздрю, Емілі. Заздрю тиші і спокою твого Місячного Серпа, твоєму дозвіллю… твоєму зануренню в роботу і задоволенню з неї… навіть твоїй самотності в досягненні мети. „Коли твої очі самотні, то весь ти сповнений світла“. Я не пам’ятаю, де це було — в Біблії чи у Шекспіра, та головне, що це істина. Пам’ятаю, колись ти казала, що заздриш моїй можливості подорожувати. Моя дорогенька Емілі, біганина прожогом з одного місця в інше — це не подорож. Якби б ти була як твоя дурненька Ільза й так само ганялася за всілякими проектами й задоволенням своїх амбіцій, ти не була б такою щасливою як ти є. Ти завжди нагадуєш мені — й завжди нагадувала, навіть у нашому компанійському дитинстві — рядок з чийогось вірша: „Її душа була немов живою зіркою у далечі“.
Що ж, коли справді чогось дуже хочеш, то тебе не задовольнить гонитва за тим, що могло бстати гідною заміною об’єкту твоїх бажань. Знаю, ти завжди мене вважала дурною віслючкою через мої почуття до Перрі Міллера. І я знала, що ти так ніколи повністю мене і не зрозумієш. Ти просто не змогла б зрозуміти. Ти ж ніколи по-справжньому ні за кого не переймалася, хіба ні, Емілі? Тож, ти вважала мене дурепою. Наважуся визнати, що нею я й була. Але в подальшому я маю намір порозумнішати. Я виходжу заміж за Тедді Кента.
В принципі, це все».
Емілі на мить відклала листа — а може, впустила. Вона не відчувала ні болю, ані подиву — цих відчуттів немає, коли твоє серце прошиває куля. Їй здавалося, що вона завжди знала, що це станеться — завжди. Принаймні, після вечорниць у пані Чідлоу. А тепер, коли все насправді сталося, їй видавалося, що вона страждала від страху смерті, і от нарешті їй милосердно дозволили вмерти. У затуманеному, ледве видному свічаді навпроти вона побачила власне обличчя. Хіба раніше Емілі-у-Свічаді була такою? Але кімната лишалася тією самою. Її незмінність здавалася вже неприйнятною. За декілька секунд — чи років — Емілі підняла листа і змусила себе читати далі.
«Я, звісно, не кохаю Тедді. Але я до нього звикла. Я вже не можу без нього, але мушу вирішити: або жити без нього, або побратися з ним. І він більше не терпітиме моїх вагань. Крім того, він має намір стати відомим. Я буду дружиною знаменитості. І ми будемо заможними. Не думай, що я продажна, Емілі. Минулого тижня я відмовила мільйонерові. Він теж був непоганим хлопцем, але якщо існують у світі праведні блудниці, то в нього обличчя однієї з них. А коли я сказала, що не вийду за нього, він розплакався. О, це було бридке видовище.
Так, я визнаю, що більшою мірою я керуюсь амбіціями. А ще, певне, трохи дивним нетерпінням і втомою від життя, немов усе воно було таким як в останні кілька років. Усе здається вичавленим досуха. Але я справді дуже люблю Тедді, завжди любила. Він милий і товариський, а ще в нас із ним майже однакове почуття гумору. І я ніколи не нудьгую в його присутності. Звісно, він занадто переймається своєю зовнішністю, як на чоловіка, й завжди
