Українська література » Сучасна проза » Світло Парижа - Елеонор Браун

Світло Парижа - Елеонор Браун

Читаємо онлайн Світло Парижа - Елеонор Браун

— Щасти! — промовила, піднявши вгору пензель, наче віддаючи честь.

Коли вона зачинила за собою двері, я повільно рушила до мольберта. Сутеніло, сонце сховалося, розкидавши тіні по підвалу. У старших класах я розшукувала старі лампи й розставляла їх довкола мольберта, але коли намагалася їх засвітити, скляні кулі спалахували і вмить лопалися, різкий звук гнотів розривав повітря.

Річ у тім, думала я, запалюючи світло і відмиваючи руки й пензлі, рухаючись при цьому так, як багато років тому, що нічого не хочу позбавлятися: ані полотен, ані мольберта, ані старих пензлів. Що б не сталося, я хотіла іншого. Знайти магазин мистецького приладдя й повернутися додому з купою яскравих, свіжих олійних фарб, новим блокнотом для ескізів, величезним горіховим пензлем, щоб намалювати сотні широких блакитних небес. Я хотіла почуватися так, ніби малювала весь цей час.

Від часу приїзду до Магнолії тягар, що я носила в собі, мов камінь, почав підніматися. Я скинула його із себе по довгім, довгім часі, ніби вперше довідалася, хто я, а не ким мене хочуть бачити.

Глава чотирнадцята
Марджі, 1924

Подібно до моєї матері й мене, Марджі та її мати не були близькі. Як і в мене з матір'ю, у Марджі склалося так, що вона завжди відчувала тоненьку нитку розчарування, що проходила через їхні стосунки, і розуміла: що б вона не робила, це не зможе задовольнити її матір. Недостатньо вродлива, недостатньо жіночна, недостатньо слухняна. Часом не була потрібна відкрита жорстокість. Вистачало відверто несхвальних поглядів, розчарованих зітхань, зруйнованих надій.

Отже, коли вона отримала відповідь на своє рішуче повідомлення, що лишиться в Парижі, навіть не сподівалася, що новини будуть гарні.

Читаючи листа, вона була лише вдячна тому, що мати не змогла вимовити їй усю свою уїдливу відповідь особисто. Попри ідеальний материн почерк, було видно, як твердо та натискала на ручку, чітко виведені літери й тонкі розриви між ними були ознаками материного шалу, що скривали ніби звичайні слова. Марджі — непокірна й невдячна, дитина, що не розуміє цінності безпеки й родинних зв'язків. Не гідна довір'я. Марджі сіла на ліжко у своїй кімнаті, її руки тремтіли, коли вона читала все це.

Вона не вважала себе егоїсткою. Не розуміла материного гніву. Сама себе утримувала, адже так? Нічого в них не просила. Вона впала на спину, прикривши ліктем очі. «Це так несправедливо!» — казала собі, і сльози наверталися на очі. Треба їхати додому, міркувала вона, і забути про все тутешнє. Погладити матір по її настовбурченому пір'ї.

«Ні!» — промовила вголос, знову сіла, витерла очі. Крізь вікна до кімнати вливалося вечірнє сонце. То була її власна пригода. То було її місто, і вона була тут, плакала у своїй кімнаті з прекрасним теплим світлом Парижа на ній, а зовні буяло місто, там були всі ті люди, яких вона завжди хотіла зустріти: письменники й художники пили каву в кав'ярнях, розмовляли, творили майбуття. Зовні, кількома сходинками нижче, на бульварі Монпарнас, були три найславетніші в Парижі кав'ярні: Cafe du Dome, Le Select і La Coupole. З розмов у клубі Марджі чула, а також Дороті казала їй, що ці кав'ярні були центром паризького мистецького життя, що в них збиралися люди, там велися розмови, обговорювались ідеї, і все це відбувалося в той час, коли Марджі сиділа тут сама в кімнаті, жаліючи себе. Здавалося, вона провела багато-багато часу, зачинена в кімнаті, за чимось тужачи.

Вирішила: вона не збирається більше сидіти тут. Зняла одяг, в якому ходила на роботу, ретельно повісила до шафи спідницю й жакет. У неї було дещо з одягу, в якому вона ходила до Лібе, і не було грошей купити щось інше. Вона намагалася обережно носити те, що мала, щоб ніхто тут не уподібнював її до дівчинки з сірниками. Марджі розпустила волосся, і воно впало їй на спину. Волосся завжди було предметом суперечок між нею й матір'ю. Як і у батька, воно було важким і хвилястим, і протягом дня його треба було впокорювати тоніком для волосся та гребінцем кілька разів. Материне волосся було тонке, шовкове й пряме, воно укладалося легко у будь-яку зачіску, яку мати хотіла, однак вона не хотіла ніякої зачіски, опріч вікторіанського вузла, який носила від того часу, як Марджі її пам'ятала. Волосся Марджі було загусте для звичайних гребінців, його хвилі мали особисту думку щодо того, як завиватися, і рішуче відмовлялися від допомоги щипців, було важко зачесатися без численних шпильок і застосування воску для волосся. Марджі ніколи не мала видатного таланту впокорити своє власне волосся, і лише Неллі пробувала зробити це, завдаючи йому певного тиску. Коли мати сама пробувала це зробити, вона могла радіти з удачі, досягнутої докладанням зусиль, лише недовгий час. Потім, під час вечері, зачіска починала розпадатися: кучерики виривалися з гладких хвиль, які так старанно укладала мати, під своєю вагою зачіска хилилася назад, наче воліла зіслизнути з голови, щоб упасти у заспокоюючу западинку на шиї.

Тепер волосся здавалося заважким, його було дуже багато. Воно належало давній Марджі Пірс, тій, яку Евелін називала «жирна гора» та «діва-перестарок», тій, що могла одружитися лише з чоловіком у віці її батька, тій, що жила в батьківському домі, тоді як світ за вікнами змінювався, жінки мали роботу і власне життя, могли закохуватись. І раптом Марджі захотіла позбавитися волосся так сильно, як хотіла позбавитися цієї своєї долі.

Відгуки про книгу Світло Парижа - Елеонор Браун (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: