Заметіль - Ганна Хома
— …якщо ти негайно не віддаш її мені…
— Ніколи не вгадаєш. На найменшого їхнього синочка. Вона ніби купувала його в них. За досить кругленьку суму. Йому було тільки шість років, і йому ще можна було навішати лапші на вуха. І вони погодились. Уявляєш? Хіба не смішно? О, а ти, друже, теж цього не знав, — повернувся він до Богдана.
Олена ще не бачила, щоб хтось так різко зблід.
— …я викличу міліцію. Тато, я серйозно.
— Ти хочеш донести на рідного батька? І що ти їм скажеш? Що я тримаю вдома сокирку для розрубки м’яса? Так усі тримають. А його ніхто шукати не буде, я тобі гарантую. Ходи краще сюди. Ми так рідко з тобою буваєм разом…
Він простягнув до неї вільну руку, і вона підійшла… і навіть забула про сокирку, заскочена однією цікавою думкою.
— Звідки ти його знаєш, тато? Звідки ти знаєш його тітку? Звідки ти знаєш історію його сім’ї?
Тато нахмурився.
— Звідки я його знаю? Кого?
— Тато, не роби з мене ідіотку. Коли мама почує про те, що тут…
Вона не докінчила. Він схопив її за волосся.
— Мама ні про що не почує, зрозуміла? Вона ні про що не буде знати, ясно?
Якась розгубленість була в його погляді, дитяча розгубленість, ніби його застали за крадіжкою забороненого варення з бабусиного креденсу. Це порівняння добряче розсмішило її,
(ейфорія після важкого чергування?)
і вона хотіла навіть запитати його, яке ж таке заборонене варення він крав, але раптом увімкнулось відчуття болі.
Він міцно тримав її за волосся і дивно було, що вона секунду тому нічого не відчувала.
— Тато! Відпусти!
— Мама… нічого… не буде… знати, — по словах повторив він їй і хотів ще щось додати, але не встиг.
Зелений шарф опинився в нього на шиї. Тато захрипів і розчіпив пальці, і вона відбігла до вікна, і посунула стіл так, щоб загородитись ним від них всіх.
— Припиніть! Що це сьогодні з вами?!
Тато намагався скинути шарф з шиї, але він охоплював її так міцно, що від напруги його склери покрилися червоною сіткою судин.
— Богдане! ЦЕ МІЙ ТАТО! Відпусти його! Чуєш?
Секунду нічого не відбувалось. Та ось той, хто стояв ззаду, відпустив кінці шарфа, і шарф впав на підлогу. Олена не встигла перевести подих, як тато розвернувся і тримаючи сокирку горизонтально обома руками, притис Богдана до стіни.
Олена торкнулась свого чола. Вона, мабуть, захворіла…
Минали секунди. Богдан впирався долонями в руків’я, але дихати йому ставало дедалі важче. А найстрашнішим було те, що вони обидва мовчали.
Дивились один на одного і мовчали.
І раптом їй здалося, що вона чує хрускіт. Вона, котра завжди так боялася болю…
Від цього хрускоту щось змістилося в часі і просторі.
(Це просто така гра, всього лиш гра.)
Час і простір зійшли зі своїх колій.
— Якщо ти його не відпустиш, я кинусь з вікна! Ти чуєш?!!
(Зараз тато схаменеться, злякається, кинеться мене рятувати і признається, що вони влаштували мені невеличкий розіграш. І ми усі дружно над цим посміємось.)
Тато повернувся до неї обличчям. Його очі були вкриті червоною сіткою капілярів. Незнайомі очі.
— Ну то кидайся, чого стоїш?.. Моя мама права: я живу в хаті з двома навіженими істеричками… Ти кажеш, що ви вже не діти. Зараз ти подивишся, що я з ним за це зроблю…
Вона роззирнулась. З одного боку був стіл, з другого — стіна, а з третього… Сонце вдарило в очі.
— Я не жартую, тато!
Вона вилізла на підвіконня. Озирнулась.
— Якщо ти його не відпустиш, я стрибну!
— Я ще не закінчив з ним… Я давно з ним не розмовляв… Я розрубаю тебе на шматки, а потім…
Вона повторила голосніше.
— Чому ви з мамою весь час кричите?! Після того, як я покінчу з ним, я візьмусь за тебе… Мало я тобою займався… Але спочатку ти допоможеш мені тут прибратись…
Незнайомий голос прозвучав лякаюче спокійно. Чоловік з червоними очима підморгнув їй, взяв сокирку в праву руку, лівою продовжуючи притискати її хлопця до стіни. Чоловік, який лише віддалено нагадував колись близьку їй людину.
Вона шарпнула на себе віконну раму. Від ковтка свіжого повітря запаморочилось в голові. А може від висоти, яку змінений час і простір зробили дивовижно манливою.
— Ну що, поїхали?
Вона озирнулась. Тато прицілився і замахнувся.
Щось змінити стало можливім тільки у цю мить. Або більше ніколи.
Ступила на бляшаний карниз…
(Зараз тут зберуться тлуми людей…)
ЩО ТИ РОБИШ?
(…і міліція, мабуть, приїде також…)
ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!
(…і він побоїться довершувати почате…)
СТІЙ!!!
(…і всі залишаться живими…)
ОКРІМ МЕНЕ…
Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.
7.Квартира вражала. Аскетизмом і розкішшю. Внутрішньою естетикою і відвертою нетривіальністю ліній і барв.
Суцільна квадратно-кубічна симетрія. Стіл,