Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Що трапилось, джентльмени? — закричав Сем. — Кого посадили вони в цю сторожову будку?

Обидва джентльмени разом відповіли щось, але їхніх слів за гамором не було чути.

— Кого? — перепитав Сем.

Знову якась спільна відповідь. На цей раз Сем, дарма що не розібрав слів, з поруху губ здогадався, що вони вимовили магічне ім’я „Піквік".

Цього було досить. Через хвилину Сем протиснувся крізь натовп, розіпхав вартових, спинив носіїв і підступив до ставного Грамера.

— Слухайте ви, старий добродію, — мовив Сем, — кого це ви запхали в ту штуку?

— Назад! — крикнув містер Грамер, що його самоповага, як і в багатьох великих людей, зростала значно швидше, ніж його популярність.

— Дайте йому раз, коли він не відчепиться, — порадив містер Даблі.

— Дуже вдячний вам, старий добродію, — ані трохи не замішався Сем, — що ви ласкаво звернули на мене увагу. А ще більше вдячний другому джентльменові, який, здається, втік з трупи велетнів, за його доброзичливу пораду. Тільки, як ви нічого не маєте проти, я волів би дістати відповідь на своє запитання. Як ся маєте, сер? — поблажливим тоном звернувся він до містера Піквіка, що визирав з переднього віконця.

Містер Грамер, занімівши з обурення, витяг з кишені жезл з короною і вимахував ним перед Семовим носом.

— А! — сказав Сем, — гарненька штучка; надто корона… скидається на справжню.

— Назад! — гримнув нарешті розлючений містер Грамер і, щоб надати більшої сили наказові, рукою з жезлом ткнув Сема в груди, а другою вхопив його за комір. Містер Веллер, відповідаючи на цю люб’язність, кинув містера Грамера на землю, раніше з чемності збивши під нього одного з носіїв.

Чи був то напад божевілля, що приходить іноді, коли бачиш несправедливість, чи відвага містера Сема запалила містера Вінкла — ми не знаємо. Знаємо тільки, що не встиг містер Грамер упасти, як Вінкл завзято атакував хлопчака, що стояв коло нього. Не бажаючи, як справжній християнин, застукати ворога розполохом, містер Снодграс попередив, що зараз починає, і невимушено заходився знімати фрак. Його зараз же оточили й заарештували, і, мусимо сказати, ні він, ні містер Вінкл не зробили ні найменшої спроби звільнитись самі або звільнити містера Веллера, який після запеклої боротьби примушений був здатись потужнішому ворогові. Похід вистроївся знову. Носії стали на свої місця, і всі пішли далі.

Обурення містера Піквіка під час цих подій не можна описати. Він бачив, як Сем розкидував на всі боки вартових, але більше нічого не міг бачити, бо дверці не відчинялись, а завіси не відслонялися. Нарешті, з допомогою містера Тапмена, йому пощастило висадити покрівлю портшеза. Тоді, вибравшись на сидіння і спираючись рукою на Тапменове плече, славетний муж звернувся до юрби з промовою, розповів про неприпустиме з ним поводження і просив запам’ятати, що на його слугу напали на першого. Так вони й добулись до будинку судді: босі, бігцем, заарештовані слідом за ними, містер Піквік провіщаючи, а натовп — галасуючи.

РОЗДІЛ XX

показує, між силою інших втішних речей, як велично й безсторонньо тримався містер Напкінс, як містер Веллер поквитався з містером Джобом Тротером, заплативши йому не менше, ніж дістав від нього, і ще багато дечого, що подається на своєму місці.

Містер Веллер лютував надзвичайно. Він раз-у-раз робив ущипливі натяки на поведінку та зовнішній вигляд містера Грамера з його компаньйонами, і сміливо не корився жодному з цих шести джентльменів, виявляючи тим свою досаду. Містер Снодграс і містер Вінкл з похмурою пошаною прислухались до потоку красномовності, що його виливав з портшеза їхній лідер, якого містер Тапмен ніяк не міг спинити, хоч і благав закрити верх екіпажу. Та гнів містера Веллера негайно вгамувався й змінився цікавістю, коли похід звернув у той двір, де Сем спіткався з Джобом Тротером. Ще далі цікавість перейшла в здивування, бо містер Грамер, звелівши носіям спинитися, поважною ходою пишно попростував до зеленої хвіртки, з якої з’явився тоді Тротер, і дужою рукою смикнув за дзвоник, що висів на ній. На дзвоник вийшла чепурна й дуже гарненька покоївка, яка, побачивши бунтарські постаті полонених і почувши натхненні слова містера Піквіка, сплеснула руками й покликала містера Мазла. Містер Мазл відчинив одну половину воріт, впустив портшез, арештованих та сторожу і зараз же зачинив їх перед самими носами натовпу, який, обурений тим, що його не пустили, і страшенно зацікавлений дальшим ходом подій, давав полегкість своєму серцеві, годину чи дві стукаючи ногами у хвіртку та смикаючи дзвоник. У цих розвагах брали участь усі, крім трьох — чотирьох щасливців, які знайшли в паркані шпарку, звідки нічого не було видно, і дивились крізь неї з невтомною настирливістю, з якою люди притискають свої носи до вікна аптеки, де в задній кімнаті хірург оглядає переїханого кабріолетом п’яницю.

Сходи, що вели до дверей дому, з обох боків були обставлені американськими алое[26] в зелених діжках. Біля них портшез спинився. Містера Піквіка з його компаньйонами ввели в передпокій, а коли Мазл доповів про прибуття заарештованих, то їх, з наказу містера Напкінса, привели перед очі цього високошановного охоронця громадського ладу.

Картина була зворушлива й розрахована на те, щоб вселити жах у душі винних і разом із тим навіяти їм ідею непереможної сили правосуддя. Перед величезною книжковою шафою, за величезним столом, у величезному кріслі, коло величезного тому збірника законів возсідав містер Напкінс, здаючись удвоє більшим, ніж кожен з присутніх, дарма що й ті були не маленькі. На столі лежали стоси паперів, і, в самому кінці, зза них витикалася голова та плечі містера Джінкса, що мав неймовірно діловитий вигляд. Коли всі ввійшли, Мазл причинив двері й став позаду свого начальника, чекаючи на розпорядження. Містер Напкінс з разючою урочистістю відхилився назад і допитливо і роздивлявся на обличчя своїх підневільних гостей.

— Хто ця особа, Грамер? — ткнув містер Напкінс пальцем на містера Піквіка, що, як уповноважений своїх друзів, ступив наперед і, скинувши капелюха, вклонився дуже почтиво й чемно.

— Оце-о — Піквік, ваша честь, — сказав містер Грамер.

— Ну-ну, ніяких „оце-о", старий шкарбуне, — втрутився містер Веллер, за допомогою ліктів протискуючись у перший ряд. — Перепрошую, сер, але цей ваш службовець у ботфортах зовсім не годиться на церемонімейстера. Це, сер, — рекомендував містер Веллер, відіпхнувши Грамера й звертаючись до судді з приємною невимушеністю, — це,