Повернутися дощем - Світлана Талан

найкращих часів слід сховати у найпотаємніший куточок душі, де не зможе побачити їх сторонній та й самій важко їх розгледіти. А поки що — чіткість рухів, пильність, чоловіча витримка — для війни не існує статі. І все-таки вона відчувала, що додалося сил після того, як побачила сьогодні Геннадія. Розділ 34

Уночі Вадимові не спалося. Весь час прислухався, але в коридорі було тихо, ніби охоронці кудись щезли. Тішив себе думкою, що ополченці повтікали геть, покинувши місто, але ніч була глухою, місто німувало — ані пострілів, ані вибухів. І жодної звістки від Насті. Спрага мучила неймовірно, і від неї не було порятунку. Якби міг заснути, то думки не крутилися б біля води. Хай про що він думав — усе зводилося до спогадів про воду. Згадував Левка — одразу перед очима поставала річка Борова, тиха, спокійна, як життя до війни. Ось він іде понад берегом, по коліна у воді, зграйка рибок крутиться навколо ніг, сонячні промені досягають дна, і пісок схожий на золото. Він черпає долонями прохолодну воду і хлюпає на Левка. Дитина весело верещить і бризкає на нього водою. Вода зовсім поруч, варто лише простягти руки, зачерпнути її та напитися досхочу. Вадим простягає руки вперед, ще трішки і… руки натикаються на бетонну стіну. Він розплющує очі і бачить чотири стіни, віконце і перші ознаки ранку за ним. Сіро й тоскно. Вадим підвівся і ледь не впав. У голові паморочилося і непривітні стіни хиталися, готові розчавити бетонними брилами. Тримаючись на стінку, Вадим дійшов до крана, повернув. Надія зникла — води не було, жодної краплі. Похитуючись, дійшов до «кормушки», прислухався: десь було чути людські голоси. Він нагнувся до віконця і покликав:

— Сусіди!

— Доброго ранку! — почув у відповідь голос Семена. — Як ви там? Тримаєтесь?

— Мушу. Як Олена?

— Лежить, не може підвестися, їй зле без води.

— Агов! Де ви там є, чорти б вас забрали! — заволав Вадим, грюкаючи кулаками в металеві двері.

Почулися кроки, що наближалися.

— Чого репетуєш? — невдоволено спитав Вітька.

— Ви думаєте давати нам воду? — спитав Вадим, згадавши «не проси».

— Незабаром усе розвезу: і жрачку, і воду, — сказав Вітька. — У нас тут НП, не до вас було.

— Яка? — поцікавився Вадим.

— Та наші хлопці покрали генератори і кудись на Росію вивезли, — стишеним голосом пояснив чоловік.

— На біса вони їм?

— Як то? Воювати не хочуть, стирили генератори, а там продадуть, — охоче розповів. — Щось я тут розпатякався, — схаменувся Вітька, — за довгий язик можуть строк додати.

— А вода коли буде?

— Колись буде, бо наші націоналізували супермаркет «Метро». Ти гадаєш, воду в пляшках спеціально для вас закупили? — хихикнув чоловік.

— Не барися з водою, — не попросив, наказав Вадим.

Вітька пішов, і одразу ж неподалік розірвався снаряд, за ним другий, третій. За кілька хвилин пішла «відповідь» — просвистіло і десь далеко бахнуло. З годину було чути вибухи, потім зненацька стихло, як і нічого не було. Ця «розвага» трохи відвернула думки Вадима від води. Як тільки настала тиша, знову зашуміло в скронях.

Чекати довелося недовго. Проскрипіли колеса візка по коридору, стихли біля камери.

— Ще не відкинув ласти без води? — почувся голос баландера.

— Давай уже!

Вадим схопив пляшку, тремтячими руками відкрутив кришечку і припав до води. Прохолодна рідина здалася такою бажаною і смачною, як ніколи. Схаменувся Вадим, коли в пляшці лишилося води на палець.

— Перебір, — зітхнув він, з болем поглянувши на залишки води.

— Бери ще одну.

— За які заслуги? Краще віддай жінці в камері навпроти.

— Ти не дуже тут командуй, — буркнув невдоволено Вітька, — ти їм ще потрібен, тож наказано видати більше води, а там — вороги ЛНР, вони не хочуть співпрацювати з нашими. Вловив різницю?

— Але вона жінка.

— У неї є чоловік, нехай з нею ділиться, то їхні сімейні справи і аж ніяк не твої, і не мої, — хіхікнув баландер. — Краще б про свою спитав.

— Про Настю?! — мимоволі вихопилося у Вадима.

— А в тебе кілька дружин? Просила тобі дещо передати, — майже прошепотів.

— Що саме?

— Загадку. Слухай, а то забуду. Яка різниця між словами «перемога» і «побєда»?

Сумнівів не лишилося! Настя жива і вона поруч! Тільки вона, щоб якось підтримати Вадима, могла передати загадку! Тож вона не занепала духом, не зламалася!

— Дякую! — сказав Вадим, але візок уже поскрипів далі по коридору.

На радощах Вадим пізно схаменувся. «Який я телепень! — картав він себе. — Потрібно було передати їй воду!»

Лише коли ейфорія трохи спала, він подумав, що то на краще. «Не проси». Настя сильна, вона витримає. От якби можна було