Досить Катрін - Джон Грін

Серію продовжила завжди-в-чорному Катріна № 14, яку я зустрів тієї весни у кав’ярні, коли вона підійшла до мене й запитала, чи я читаю Камю, якого я справді тоді читав, і так їй і сказав, тоді вона спитала, чи читав я К’єркеґора, і я сказав, що так, бо читав, і коли ми йшли з кафе, то вже трималися за руки і її номер був у моєму новенькому мобільнику, і вона любила приводити мене гуляти на берег озера, де ми дивилися, як хвилі розбиваються об скелі, й вона говорила, що є тільки одна метафора — це вода, яка б’ється зі скелями, бо обидві — й вода, і скеля — втрачають у боротьбі, а коли вона порвала зі мною у тій самій кав’ярні, де ми зустрілися три місяці тому, то сказала, що вона — вода, а я — скеля, і ми весь час будемо битися одне об одного, доки від нас нічого не залишиться, а я зауважив, що насправді воді це ніяк не вадить, натомість вона повільно руйнує прибережні скелі, й Катріна погодилась, що це правда, та все ж покинула мене.

А потім того літа в таборі я зустрів К-15, в якої були карі очі з навислими повіками і виразом, як у цуценяти, про якого хочеться дбати, та вона не хотіла, щоб я про неї дбав, бо вона була дуже знана феміністка, яка покохала мене, бо думала, що я — великий розум свого покоління, а потім вирішила, що я ніколи не буду — знову цитую — «митцем», і це стало причиною відставки, хоч я ніколи не претендував на звання митця, більш того, як я вже говорив, чесно визнавав свою абсолютну нездатність до гончарства.

А потім, після виснажливої перерви, я зустрів Катріну № 16 на даху готелю в Нюарку, Нью-Джерсі, під час академічного десятиборства у жовтні в одинадцятому класі, й у нас був найбурхливіший роман, який тільки можна було мати за чотирнадцять годин академічного десятиборства, досить сказати, що якось ми виштовхали з номера її сусідок, щоб безперешкодно кохатися, але потім, коли я закінчив десятиборство з дев’ятьма золотими медалями — усне мовлення завалив, — вона порвала зі мною під тим приводом, що вдома у Канзасі в неї є хлопець і вона не хоче його зраджувати, отож я автоматично ставав першим у черзі на зраду.

З Катріною № 17 я познайомився — не брехатиму — в інтернеті, у січні наступного року, вона носила сережку в носі та мала надзвичайно дивовижний словник, яким послуговувалась, розповідаючи про інді-рок, — до речі, одним зі слів, значення якого я спочатку не знав, було оце «інді» — мені подобалось слухати її розповіді про музику, і якось я допомагав їй фарбувати волосся, але через три тижні вона порвала зі мною, бо я був типу емоботан, а вона шукала емокора.

Хоч я й не люблю використовувати слово «серце», хіба що в буквальному сенсі, маючи на увазі орган-насос для перекачування крові, але сміливо стверджувати, що Катріна № 18 розбила мені серце, бо я кохав її безмежно з тієї самої миті, як побачив на весняних канікулах на концерті, куди мене привів Гассан; це була маленька палка жінка, яка ненавиділа, коли її називали дівчиною, і вона любила мене, і спочатку мені здавалось, що вона розуміє моє жахливе відчуття незахищеності, отож я плекав надії, мов дурень, і писав їй екстравагантно довгі та болісно-філософські мейли, а тоді вона покинула мене через імейл після двох тільки реальних побачень і чотирьох реальних поцілунків, після чого я заходився писати їй екстравагантно довгі та болісно-філософські мейли.

А всього через два тижні після цього до моїх дверей прийшла Катріна № 1 і вже скоро стала К-19, і вона була хорошою дівчиною з добрим серцем, що любила допомагати людям, і вона стала першою, хто запалив моє серце таким вогнем, — Господи, я тепер не можу зупинитись із цим словом, — але вона була мені так потрібна, і її ніколи не було досить, і вона була непослідовною, і її непослідовність з моїм почуттям небезпеки — це було жахливе поєднання для нас обох, та все ж я кохав її, бо я все поставив на неї, поклав усі яйця в один кошик, і через 343 дні мене залишили з порожнім кошиком і безкінечно болючою діркою всередині, але зараз я відчуваю, що буду згадувати її як хорошу людину, з якою мені було добре, доки ми обоє не зіпсували ситуацію так, що вже не виправиш.

І мораль цієї історії така, що ти пам'ятаєш не те, що сталося. Те, що ти пам’ятаєш, стає тим, що сталося. І друга мораль — якщо історія може мати більше однієї моралі — що Кидальник, по суті, не гірший за Покинутого: розрив — це не те, що тобі заподіяли, а те, що діється з тобою.

— А ще одна мораль цієї історії в тому, що ти, Розумахо, щойно розповів цікаву історію, яка доводить, що, маючи достатньо часу й добре тренуючись, а також прослухавши достатньо історій від нинішніх і колишніх працівників «Ґатшот текстиль», будь-хто — будь-хто! — може навчитися з біса добре розповідати.

— І поки я розповідав цю історію, у мене всередині зникла ота порожнина.

— Що?

— Та нічого. Думки вголос.

— От кого ти насправді любиш. Того, з ким можеш думати вголос.

— Того, хто побував у твоїй таємній схованці.

— Того, перед ким ти кусаєш пучку пальця.

— Привіт.

— Привіт.

— …

— …

— Ого, моя перша Ліндсі.

— Мій другий Колін.

— Було класно. Спробуймо ще раз.

— Згода.

— …

— …

— …

— …

* * *

Того вечора вони вилізли з печери дуже пізно й поїхали додому кожен окремо: Колін у Чортопхайці, Ліндсі — в рожевому пікапі. Вони ще раз поцілувалися перед входом — її цілунки були саме такими солодкими, як обіцяла її усмішка, — і прослизнули до будинку, щоб кілька годин поспати.

(епілог, або

Розділ Ліндсі Лі Веллс)

Колін прокинувся з когутом, виснажений, і ще добру годину вовтузився в ліжку, перш ніж