Досить Катрін - Джон Грін
— Ліндсі?
— Боже правий, я думала це ведмідь.
— А от і ні. Я був тут поряд і вирішив заскочити, — пояснив Колін, прислухаючись, як її сміх відлунює в печері. — Але я не хочу нав’язуватись.
— Давай заходь, — запросила дівчина, і він обережно протиснувся крізь розколину з нерівними краями, потім просувався боком, доки не дістався печери. Вона ввімкнула свій ліхтарик і вони засліпили одне одного.
— Я думала, що ти можеш прийти.
— Ти ж сказала матері, що заночуєш у Дженет.
— Так, — сказала вона, — це було щось на кшталт коду.
Ліндсі показала променем ліхтарика на місце поряд із собою і провела лінію до Коліна, наче заводячи літак на посадку. Він підійшов і сів на підготовлене Ліндсі сидіння із двох подушок.
— Ну годі вже світла, — сказала дівчина, і знову стало темно.
— Найбільше в цьому засмучує те, що я навіть не засмучена. Я про Коліна. Бо мені, зрештою, байдуже. Байдуже до нього, чи він мене кохає, чи він трахається з Кетрін. Мене це не обходить. Агов, ти тут?
— Так.
— Де?
— Ось, привіт.
— О, привіт.
— Кажи далі.
— Ну, от. Я не знаю. Це виявилось так легко — звільнитися. Я досі думаю, що ще сумуватиму, та ось уже три дні минуло, а я й не думаю про нього. Пам'ятаєш, я говорила тобі, що, на відміну від мене, він справжній? Тепер я так не думаю. Я думаю, що він просто нудний. Мене так бісить, що я змарнувала з ним стільки свого життя, і він зраджує мене, а я навіть не дуже депресую!
— Я б хотів бути таким.
— Але ти не такий, ні. Люди мусять перейматися таким. Це добре, що люди важать для тебе, і тобі їх бракує, коли вони йдуть. Мені зовсім не бракує Коліна. Я хочу сказати, буквально. Мені просто подобалося бути його дівчиною — і я стільки часу на нього вбила! Я це збагнула, і через це плакала всю дорогу додому. Голліс робить щось для людей. Я хочу сказати, вона весь час працює, як проклята, і тепер я знаю, що не для себе; це для всіх отих старих у Sunset Acres, щоб вони отримували свої пенсії і могли платити за свої памперси. І для всіх на фабриці.
— …
— Я колись була нормальною людиною, ти знаєш. Але зараз — я ніколи нічого не роблю ні для кого. Крім вилупків, на яких мені взагалі-то плювати.
— Але люди й досі люблять тебе. Всі ці старці, й на фабриці…
— Так, справді. Але вони люблять мене ту, яку пам’ятають, не таку, як зараз. Чесно, Коліне, я найегоїстичніша людина у світі.
— …
— Агов, ти тут?
— Я щойно усвідомив: насправді те, що ти щойно сказала, не може бути правдою, бо найегоїстичніша людина у світі — це я.
— ?
— Або ми зв’язані. Бо я такий самий, розумієш? Що я колись зробив для когось?
— Хіба ти не затулив Гассана від тисячі шершнів і не підставив себе їхнім жалам?
— Ну, хіба що. Так. Гаразд, ти — найегоїстичніша людина у світі. Але я наступний!
— Іди сюди.
— Я тут.
— Ближче.
— Сюди?
— Так. Краще.
— То що ти з цим думаєш робити? Як хочеш це виправити?
— Я саме про це думала, до того, як ти прийшов. Про твоє бажання важити. Мені здається, що те, скільки ти важиш, залежить від того, що важить для тебе. Ти важиш стільки, скільки важать для тебе інші. А я все робила навпаки, намагаючись важити для Коліна. Весь цей час були справжні речі, якими слід перейматися: і це місто, і справжні, хороші люди, яким я не байдужа. Застрягти на місці дуже легко. Ти просто пнешся, щоб стати кимось, особливим чи крутим, байдуже, аж так, що не знаєш навіть, чи воно тобі треба; тобі здається, що треба.
— Ти навіть не знаєш, навіщо тобі бути всесвітньовідомим, тобі просто здається, що треба.
— Отож. Саме так. Ми з тобою в одному човні, Коліне Сінґлтон. Але популярність — це не вирішує проблеми.
— Я не думаю, що порожнину можна заповнити тим, що колись втратив. Наприклад, змусивши ЩОКа зустрічатися з тобою, ти не виправиш того, що сталося колись із собачим кормом. Не думаю, що втрачене тобою десь усередині можна буде колись повернути. Як Катріну. Це те, що я зрозумів: якби я зараз якимось чином повернув її, вона не заповнила б порожнечу, що виникла, коли я її втратив.
— Мабуть, жодна дівчина не зможе її заповнити.
— Так. І стати знаменитим відкривачем Теореми — це також не допоможе. Про це я й думав: може, сенс життя не в тому, щоб весь час досягати якихось довбаних віх? Чому ти смієшся?
— Нічого, нічого. Просто, те, що ти сказав, це наче героїновий наркоман каже раптом: «Знаєте, замість того, щоб колотись, я, мабуть, повинен не колотись».
— …
— …..
— Гадаю, я знаю, хто похований в могилі ерцгерцога Франца Фердинанда. Не думаю, що це ерцгерцог.
— Я знала, що ти здогадаєшся. Так, я вже знаю. Це мій прапрадід.
— Ти знала?! Фред Н. Динцанфар, це ж анаграма!
— Усі старожили знають. Він начебто наполягав на цьому в заповіті. Але зо два роки тому Голліс наказала нам поставити знак і почати проводити екскурсії — тепер я розумію, що, ймовірно, заради грошей.
— Кумедно, чого тільки люди не роблять, щоб залишити по собі пам'ять.
— Або навпаки, щоб про них забули, бо одного дня вже ніхто не знатиме, хто насправді там похований. Вже зараз чимало дітей у школі, та й учителі, думають, що тут насправді могила ерцгерцога, і мені це подобається. Мені подобається знати те, чого інші не знають. Саме тому ці інтерв’ю, які ми записали, колись будуть дуже важливими, бо вони розповідатимуть історії, які час проковтнув чи викривив абощо.
— Куди поділась твоя рука?
— Вона спітніла.
— Байдуже. О, привіт.
— Привіт.
— …
— …
— Я говорив тобі, що покинув одну з Катрін?
— Ти покинув? Ні.
— Але це так. Катріну № 3. Я просто зовсім забув про це. Тобто я завжди вважав правдою все, що лишилось у моїй пам’яті.
— Гм.
— Що?
— Якщо ти її покинув, це не дуже вдало для оповіді. Принаймні, я так запам’ятовую речі — я запам’ятовую історії. Я з’єдную точки, а з них виходить історія. А
