Українська література » Сучасна проза » Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова

Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова

Читаємо онлайн Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова
біля знайомого під’їзду й рушити додому на Виноградар пити пиво й міркувати про дивні ігри дорослих людей… Це вже не смішно, якийсь «День бабака»[19] вийде. Ходити по колу – то нічого не змінює. Але що наразі робити, він не знав. Хотілося поговорити з Женькою, що там відбувалося вчора, дізнатися, що за біда в Амалії така, що й жити не хоче? Зрозуміло, то особисте, але хіба кожна жінка ось так зависає на краю після того, як розбиваються скельця її рожевих окулярів?!

Вони таки піймали таксі. Точніше, це зробила Амалія. І їхали поруч на задньому сидінні так близько один до одного, що, мабуть, можна було почути стукіт двох сердець, якби не гуркотіння машини по вибоїнах в асфальті, що «зійшов разом зі снігом», як жартували цієї весни в місті.

Але треба було діяти, адже взагалі невідомо, чи випаде їм нагода знову побачитися.

– Ви, я розумію, живете в цьому районі не дуже давно? – порушив мовчанку Віктор.

– Так. Не дуже.

– Рік? Менше?

– Менше.

– А я – місцевий мешканець. Знаю кожен закапелок цих північних околиць. Я взагалі Київ добре знаю, але то вже набуте з книжок, архівів, розмов зі старожилами, фільмів… А знання району свого дитинства – це ніби в крові.

– Так, я розумію. Я теж добре знала колись мій район, але то було в іншому місті. І, здається, в іншому житті, – зітхнула Амалія.

– У мене є пропозиція до вас, – промовив Віктор, не повертаючи обличчя до неї, а ніби дивлячись уперед по ходу автівки. – Пропоную провести вам екскурсію, хай би як дивно це звучало.

– Дійсно, звучить дещо дивно, пробачте… Але я згодна. Якщо ви знаєте, як це зробити, чому б ні. Але не сьогодні… У мене вдома кішка голодна. Приблудилася. Тепер мушу дбати. Ви не знаєте, яку їм рибу дають – сиру чи приготовану? Чи краще купити котячий корм і не мучитися?

– Не знаю. Пес у мене був, а на котах я не розуміюся. Ви невдовзі розберетеся. Вона сама вам підкаже. Просто треба час і терпіння, – промовив Віктор, наголошуючи на слові «час».

– Час? – зітхнула Амалія й змінила тему: – А що ви хочете мені тут показати?

– О, пропоную десь зустрітися завтра, а я подумаю, що вам було б цікаво. От, наприклад, неподалік Кирилівська церква з роботами Врубеля. Були там?

– Ні, соромно, але не була, хоч скільки разів уже проїздила повз неї.

– Тоді – велкам! Я не буду вантажити вас цифрами й датами. Там треба просто побути, походити мовчки й подивитися…

– Подивитися?

– Ну… Ви подивитеся. Поділитеся враженнями. А я… Я там був разів десять. Уперше в дитинстві. Нас зі школи водили на суботник на територію психлікарні, як тут кажуть, «павлівки».

– А, Фрунзе, сто три? Знаю, – знову невесело всміхнулася Амалія.

– Так, сто три! Ми згрібали там осіннє листя, а потім я нишком просочився з групою туристів до церкви… Але то я розкажу вам завтра, бо відчуваю, що ми під’їжджаємо до вашого будинку.

– Як то ви відчуваєте?! – щиро здивувалася жінка, а Віктор на мить вирішив, що його викрили.

– Як? Ну, з поворотів, люба пані, з поворотів! У мене компас усередині! То, може, наберете мене з вашого мобільного?

Машина дійсно зупинилася біля під’їзду, Віктор продиктував свій номер, Амалія зробила виклик і враз почула енергійну мелодію його мобільного.

– То о котрій можна буде вас набрати?

– Не знаю…

– Але ж ви, мабуть, маєте якісь справи?

– Я? Справи? Так… якісь маю…

– Давайте я наберу о десятій, а там буде видно?

– Так, буде видно, – луною відповіла жінка й подумала, що Віктор, певне, не так давно втратив зір, коли оперує такими словами.

На прощання він на мить затримав її руку у своїх долонях, а потім нахилився й поцілував її. Від незграбного руху заболів забитий при падінні лікоть. Амалія мовчки вийшла з машини, не знаючи, що казати і що про все це думати. Підвела погляд угору, на свій балкон, побачила там на перилах Сильву, помахала їй рукою й рушила від будинку до невеличкого павільйону-крамнички з продуктами, де сподівалася купити тварині якоїсь їжі. І собі цигарок, хоч вона й не так часто курить. Але хай будуть…

«Екскурсія… Руку поцілував… Навіщо мені це? Нова передісторія нового болю? Екскурсія до церкви в супроводі сліпого… – схвильовано думала вона, крокуючи тротуаром. – Ліпше вже не до церкви, а в заклад, який поруч…»

40

Віктор зателефонував Женьці, набився на розмову й сам під’їхав до неї на роботу. Але зазвичай життєрадісна дівчина сиділа за столиком адміністратора розгублена і не в гуморі. Показала йому жестом, щоб почекав на вулиці, узяла з шухляди цигарки й вийшла на ґанок.

– А ти, доню, ще й куриш?! – здивовано-жартівливо спитав Віктор і навіть підняв на лоба свої темні окуляри, щоб краще роздивитися.

– Рідко, але буває, – клацнула запальничкою, – проблема намалювалася.

– А що сталося?

– Та таке… – відмахнулася, ще не знаючи, як тепер і розмовляти з Віктором: як раніше, по-простому чи як із відомою особою – чемно й шанобливо…

– Хтось зіпсував настрій? – по-батьківськи погладив її по плечу чоловік.

– Типу того. Трошки. Просто лишилася без роботи, можна сказати.

– Ого! А що ж ти накоїла?!

– Нічого. Криза. Господиня заїхала, навіть вибачалася, сама, мовляв, засмучена, що так виходить, але перукарня маленька, дохід не надто великий, а тримати двох адміністраторів – то «жир». Вирішила взагалі без них обійтися. Накине дівчатам-перукаркам якісь копійки, щоб самі записували та на дзвінки відповідали… Але ж це далеко не все, що я роблю за три дні зміни! Буває, викрутишся вся за день… Та що вже… Ну, хай спробують… Ой, та воно вам треба?! – махнула дівчина рукою. – Просто дуже несподівано. Я тільки-но переїхала від матері, винайняла кімнату, штука гривень на місяць оренда, а тут на тобі…

– Так… Сумно. Ще й дійсно так несподівано… Розумію.

– Правда, це не єдиний мій дохід був, але таки свої сім відсотків, як водиться, з виручки мала. У три свої вихідні моталася по людях – то манікюр, то стрижку-фарбування, але найбільше люблю весільні зачіски робити!

– Овва! І таке вмієш?! То ти супермайстер! А може, воно й на краще. Чого тобі тут сидіти на телефоні?

– А у вас є інші пропозиції? – виклично «підчепила» гостя Женька, але знову згадала, яким той виявився непростим, і поміняла тему. – А я про вас в Інеті начиталася. Публічна особа. Пардон уже, що так із вами по-простому, не навчена

Відгуки про книгу Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: