Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова
Вони таки піймали таксі. Точніше, це зробила Амалія. І їхали поруч на задньому сидінні так близько один до одного, що, мабуть, можна було почути стукіт двох сердець, якби не гуркотіння машини по вибоїнах в асфальті, що «зійшов разом зі снігом», як жартували цієї весни в місті.
Але треба було діяти, адже взагалі невідомо, чи випаде їм нагода знову побачитися.
– Ви, я розумію, живете в цьому районі не дуже давно? – порушив мовчанку Віктор.
– Так. Не дуже.
– Рік? Менше?
– Менше.
– А я – місцевий мешканець. Знаю кожен закапелок цих північних околиць. Я взагалі Київ добре знаю, але то вже набуте з книжок, архівів, розмов зі старожилами, фільмів… А знання району свого дитинства – це ніби в крові.
– Так, я розумію. Я теж добре знала колись мій район, але то було в іншому місті. І, здається, в іншому житті, – зітхнула Амалія.
– У мене є пропозиція до вас, – промовив Віктор, не повертаючи обличчя до неї, а ніби дивлячись уперед по ходу автівки. – Пропоную провести вам екскурсію, хай би як дивно це звучало.
– Дійсно, звучить дещо дивно, пробачте… Але я згодна. Якщо ви знаєте, як це зробити, чому б ні. Але не сьогодні… У мене вдома кішка голодна. Приблудилася. Тепер мушу дбати. Ви не знаєте, яку їм рибу дають – сиру чи приготовану? Чи краще купити котячий корм і не мучитися?
– Не знаю. Пес у мене був, а на котах я не розуміюся. Ви невдовзі розберетеся. Вона сама вам підкаже. Просто треба час і терпіння, – промовив Віктор, наголошуючи на слові «час».
– Час? – зітхнула Амалія й змінила тему: – А що ви хочете мені тут показати?
– О, пропоную десь зустрітися завтра, а я подумаю, що вам було б цікаво. От, наприклад, неподалік Кирилівська церква з роботами Врубеля. Були там?
– Ні, соромно, але не була, хоч скільки разів уже проїздила повз неї.
– Тоді – велкам! Я не буду вантажити вас цифрами й датами. Там треба просто побути, походити мовчки й подивитися…
– Подивитися?
– Ну… Ви подивитеся. Поділитеся враженнями. А я… Я там був разів десять. Уперше в дитинстві. Нас зі школи водили на суботник на територію психлікарні, як тут кажуть, «павлівки».
– А, Фрунзе, сто три? Знаю, – знову невесело всміхнулася Амалія.
– Так, сто три! Ми згрібали там осіннє листя, а потім я нишком просочився з групою туристів до церкви… Але то я розкажу вам завтра, бо відчуваю, що ми під’їжджаємо до вашого будинку.
– Як то ви відчуваєте?! – щиро здивувалася жінка, а Віктор на мить вирішив, що його викрили.
– Як? Ну, з поворотів, люба пані, з поворотів! У мене компас усередині! То, може, наберете мене з вашого мобільного?
Машина дійсно зупинилася біля під’їзду, Віктор продиктував свій номер, Амалія зробила виклик і враз почула енергійну мелодію його мобільного.
– То о котрій можна буде вас набрати?
– Не знаю…
– Але ж ви, мабуть, маєте якісь справи?
– Я? Справи? Так… якісь маю…
– Давайте я наберу о десятій, а там буде видно?
– Так, буде видно, – луною відповіла жінка й подумала, що Віктор, певне, не так давно втратив зір, коли оперує такими словами.
На прощання він на мить затримав її руку у своїх долонях, а потім нахилився й поцілував її. Від незграбного руху заболів забитий при падінні лікоть. Амалія мовчки вийшла з машини, не знаючи, що казати і що про все це думати. Підвела погляд угору, на свій балкон, побачила там на перилах Сильву, помахала їй рукою й рушила від будинку до невеличкого павільйону-крамнички з продуктами, де сподівалася купити тварині якоїсь їжі. І собі цигарок, хоч вона й не так часто курить. Але хай будуть…
«Екскурсія… Руку поцілував… Навіщо мені це? Нова передісторія нового болю? Екскурсія до церкви в супроводі сліпого… – схвильовано думала вона, крокуючи тротуаром. – Ліпше вже не до церкви, а в заклад, який поруч…»
40
Віктор зателефонував Женьці, набився на розмову й сам під’їхав до неї на роботу. Але зазвичай життєрадісна дівчина сиділа за столиком адміністратора розгублена і не в гуморі. Показала йому жестом, щоб почекав на вулиці, узяла з шухляди цигарки й вийшла на ґанок.
– А ти, доню, ще й куриш?! – здивовано-жартівливо спитав Віктор і навіть підняв на лоба свої темні окуляри, щоб краще роздивитися.
– Рідко, але буває, – клацнула запальничкою, – проблема намалювалася.
– А що сталося?
– Та таке… – відмахнулася, ще не знаючи, як тепер і розмовляти з Віктором: як раніше, по-простому чи як із відомою особою – чемно й шанобливо…
– Хтось зіпсував настрій? – по-батьківськи погладив її по плечу чоловік.
– Типу того. Трошки. Просто лишилася без роботи, можна сказати.
– Ого! А що ж ти накоїла?!
– Нічого. Криза. Господиня заїхала, навіть вибачалася, сама, мовляв, засмучена, що так виходить, але перукарня маленька, дохід не надто великий, а тримати двох адміністраторів – то «жир». Вирішила взагалі без них обійтися. Накине дівчатам-перукаркам якісь копійки, щоб самі записували та на дзвінки відповідали… Але ж це далеко не все, що я роблю за три дні зміни! Буває, викрутишся вся за день… Та що вже… Ну, хай спробують… Ой, та воно вам треба?! – махнула дівчина рукою. – Просто дуже несподівано. Я тільки-но переїхала від матері, винайняла кімнату, штука гривень на місяць оренда, а тут на тобі…
– Так… Сумно. Ще й дійсно так несподівано… Розумію.
– Правда, це не єдиний мій дохід був, але таки свої сім відсотків, як водиться, з виручки мала. У три свої вихідні моталася по людях – то манікюр, то стрижку-фарбування, але найбільше люблю весільні зачіски робити!
– Овва! І таке вмієш?! То ти супермайстер! А може, воно й на краще. Чого тобі тут сидіти на телефоні?
– А у вас є інші пропозиції? – виклично «підчепила» гостя Женька, але знову згадала, яким той виявився непростим, і поміняла тему. – А я про вас в Інеті начиталася. Публічна особа. Пардон уже, що так із вами по-простому, не навчена