Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Куричу, – каже вона. – Ти геній, Куричу!
– Атож! – погоджується той.
Пояснення Ігоря й Магди видаються досить переконливими. Пізно ввечері телефонував… той Геленин помічник – як його? – Богдан. Каже: його шефиня купить яблуко, якщо господар трошки спустить ціну. А Ігор йому: «Ні, вже на кріслі скинув». Тоді той Богдан знову телефонує: «Гаразд, чекайте завтра». А Ігор йому: «А післязавтра?» Той: «Післязавтра не зможу, і цілий тиждень потім теж».
Довелося Куричам залишатися вдома. Не щодня такі покупці трапляються.
– Здається мені, – промовив Кумпа, ледве його «опель» вибрався на трасу й набрав швидкості, – що той Богдан інше яблуко хотів купити…
– Не знаю, – розгубилася Ірина, – він на це роздивлявся. А іншого йому ніхто й не продав би.
– І ще, здається, Магда з Ігорем задоволені, що вони залишилися, а ми поїхали.
Стенула плечима. А справді… Вони наче зраділи нагоді вирядити їх до Бучача вдвох. Тому й вибачалися без кінця. Теж мені, конспіратори. А Кумпа, бач, який спостережливий. Провела рукою по своїй коротесенькій стрижці. Волосся слухняно лягло під долонею й миттю виструнчилося. Податливість і опір водночас – те, що вона хотіла відчути.
Ян мовчки потицяв у кнопки, шукаючи музику. Каскад з кількох різнопланових тихих музичних уривків – і салон заповнили знайомі акорди. Не може бути!.. Акордеон. Ледь чутна музика, щемка й чуттєва. Тільки не треба додавати гучності. Ян наче почув мовчазне прохання.
За вікном, в акварельній, стриманій гамі, мерехтять придорожні пейзажі пізньої осені. Мінімум барв, мінімум звуків. «Якщо він не заговорить, поки лунає ця мелодія, то… – загадує Ірина. – То все буде добре». Що «все»? Геть усе.
Вона перша порушила тишу:
– Десь ви пропадали…
– Їздив у справах, – озвався він.
– Галя бачила вас у Луврі, вона теж у Парижі була.
Глибока зморшка ворухнулася на щоці, цього короткого сум’яття годі було не помітити.
– Брала інтерв’ю коло вікна в залі Пінзеля, – докинула Ірина, – а тоді глянула, а вас уже немає.
Лише стишені перебори акордеона їй у відповідь.
– Я був у Парижі, – погодився Ян.
І все. Більше нічого.
«Кожен має свої таємниці», – погодилася подумки Ірина.
– Що буде далі? – запитав він.
Вона на нього глянула, не зрозумівши.
– Що буде після Пінзеля? Яка колекція?
Тепер настала її черга розгубитися на якусь мить. Невже такі збіги можливі?
– «Французький акордеон». Така буде назва. Мені Галя аудіоальбом привезла. І ця мелодія, яка щойно звучала, там теж є. Це звуковий фон майбутньої колекції…
Він покивав мовчки. Їй здалося, що він не повірив. І нехай. А якби вона це щойно придумала, то що йому з того? Важко пояснити, звідки дізнаєшся, якою буде твоя наступна колекція. Іноді досить почути кілька акордів.
Обабіч траси миготіли рекламні щити, дороговкази, лінії електропередач…
– Я знову хочу кави, – сказала вона. – У паперовому горнятку. Такої, що на заправках продають.
– І я теж, – усміхнувся він.
– Ви вже бували в Бучачі? – запитала Ірина, коли він повернувся з кавою.
– Я там жив… – сказав. – Потримайте…
Обережно взяла горнятка, оповиті серветками, посунула коліна вбік – шкода світлих штанів, коли що. Даремна обережність: Ян, ледве опустився в своє крісло, забрав у неї обидві кави, прилаштував на виступі панелі перед собою. Накрив пластикову покришку паперовою серветкою, обережно зняв, випускаючи гарячу ароматну пару, і подав Ірині каву. Те саме вчинив і зі своєю. Ані краплі не бризнуло з-під покришки.
– …до п’ятого класу. – І відпив ковток. – А потім ми переїхали до Львова. Дуже довго не їздив до Бучача, якось не випадало нагоди. Важко пояснити, чого там не був. І от коли нарешті приїхав у місто свого дитинства, то не пізнав деяких закутків. Не те, щоб Бучач аж так змінився, скоріше змінився я сам. Аж так змінився, що й не годен пізнати свого міста.
Ірина згадала свої даремні пошуки в Надвірній. Вона розуміла його.
Згодом, коли прокручувала в пам’яті події тої довгої дивовижної днини, не могла згадати, що спонукало їх говорити відверто, нічого не приховуючи. Напевно, з того кавування в «опелі» все й почалося. Ніби хтось підсипав до кави чарівного порошку відвертості. Передавали одне одному нитку розмови, вона розмотувалася сама собою, як сіра стрічка дороги попереду.
Здається, вона йому сказала, що він справляє враження правдивої людини. Він усміхнувся:
– Правдивий – той, що каже правду? Тоді ні, бо часом я її тримаю при собі.
– Я помітила, – сказала вона. – Мені здалося: ви скоріше змовчите, як збрешете.
– Ну, це я з вами такий… і то сьогодні…
– Тоді – начувайтеся! – пообіцяла вона. – Скористаюся з нагоди, дозволю собі дещо спитати, якщо ви нині схильні до правди.
Приблизно так усе починалося.
– Що для вас місяць листопад? – Ірина й дівчата іноді бавилися у гру в асоціації.
Однак він мовчав, і вона випередила його зі своєю відповіддю:
– Для мене листопад – це хризантеми. Такі дрібні, руді. А для вас?
Не відразу озвався:
– Смерть дружини. Вона помирала в листопаді.
Ірині пальці смикнулися, ледве стрималася, щоб не торкнутися його плеча.
– Вибачте.
Заледве кивнув.
Розповів коротко, сухо і страшно. Невиліковна хвороба. Повільне згасання. Доглядав сам. Донька кілька разів приїздила – вона в Німеччині живе. Тривалий час не міг отямитися. Робота врятувала. І мама – їй уже за вісімдесят – потребує уваги й піклування…
Уздовж шосе потяглася зелена смуга озимини. Зграйка чорних птахів кружляла в повітрі. Навіть у салоні було чути їхнє «кру-кру». Вугільне перо з металевим блиском черкнуло по вітровому склі, зачепилося за двірник, затріпотіло на вітрі і щезло.
– А ви чому сама? Вибачте, якщо пхаю носа куди не треба.
– Чого ж? Відповім. Отож…
Можна вголос поміркувати, чого так сталося. Коли сходишся з чоловіком після кількох років життя нарізно, коли зважуєшся на другу спробу з тою самою людиною, треба бути готовою до того, що наражаєшся на небезпеку. Він буде інший, не той, з ким розійшлися свого часу. Та й він теж побачить тебе іншою. І тою, і не тою водночас… Коліщата зачепляться виступами одне за одне, зрушаться з місця, проте чи крутитимуться далі – невідомо. Чи запрацює відновлений механізм? Хтозна. Адже до всіх колишніх непритертостей додадуться нові надщербини й зайві виступи. Лише в русі днів побачиш, що до чого. А коли чесно, то тут одної відповіді немає. Можливі варіанти, як то кажуть. Можна кілька версій обґрунтувати – і всі будуть правдиві тільки певною мірою або кожна – помилковою, бо не матиме нічого
