У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

незвичайна, — трохи ненавидіти. Не раз її доброзичливіть до людей, що змінювалася за їхнього життя роздратуванням, які спричинювали їхні вчинки, відроджувалася в неї після їхньої смерте. їй майже одразу кортіло загладити кривду, оскільки вона уявляла собі ці істоти вельми туманно, в ореолі лише високих прикмет, вільних від самолюбування і дрібних претензій, що смутили її, коли вони жили. Це надавало дукининому поводженню, попри всю легковажність, чогось шляхетного, хоча з немалою дозою підлоти. Три чверті людей лестять живим і геть забувають померлих, а вона часто по сконові тих, кого не шанували за життя, засвідчувала їм те, чого вони колись так домагалися.

Щодо Жільберти, то всі, хто любив її дещо егоїстичною любов’ю, могли б тішитися з нових настроїв дукині Ґер-мантської лише під умовою, що Сваннова дочка погордливо відкине ті загравання, які прийшли з двадцятип’ятирічним запізненням, і так нарешті помститися. Проте, на жаль, наші душевні поривання не завжди такі, як їх собі уявляє здоровий глузд. Той, хто когось колись даремно образив і думає, що назавжди поховав надію, пов’язану з цією особою, часто її в такий спосіб рятує. Жільберта, досить байдужа до тих, хто до неї примилявся, завжди захоплювалася гонористою дукинею Ґермантською і запитувала себе, звідкіля цей гонор береться; колись вона навіть думала (люди, які її хоч трохи любили, померли б із сорому, якби про це дізналися) написати дукині і спитати її, що вона має проти дівчини, яка їй нічого не зробила. Ґерманти набули в її очах таких розмірів, яких би ніколи не надало їхнє шляхетство. Для неї вони стояли вище не тільки шляхти, а й усіх фамілій королівської крови.

Давні Сваннові приятельки неабияк заходжувалися коло Жільберти. Щойно серед аристократії розійшлася звістка про багатство, успадковане нею, почали помічати, як гарно вона вихована і яка чудова буде з неї жона. Дехто говорив, що кузина дукині Ґермантської, принцеса Ньєврська, не проти одружити з нею свого сина. Дукиня Ґермантська не зносила принцеси Ньєврської і почала всюди говорити, що такий шлюб наробив би сорому. Принцеса Ньєврська злякалася й заходилася доводити, що у неї й на думці такого не було. Якось по обіді, погідного дня, дук Германтський лагодився вибратися з дружиною на прогулянку. Дукиня Ґермантська одягала перед люстром капелюшка, її блакитні очі вдивлялися у зображення в дзеркалі, у ще й досі золотаве волосся. Покоївка тримала перед нею кілька парасольок на вибір. Сонце вливалося хвилями у вікно, і малжонки постановили скористатися з гарного дня, аби одвідати Сен-Клу. Дук Ґермантський, уже готовий до виходу, в сіро-перлових рукавичках і циліндрі, казав собі: «Оріана справді ще напрочуд гожа. Виглядає просто розкішно». І, бачучи добрий жінчин гумор, сказав голосно: «У мене до вас доручення від пані Вірлеф. Вона хотіла запросити вас у понеділок до Опери. Але з нею юна Сванн, звертатися безпосередньо до вас вона не зважилася і попрохала мене розвідати терен. Я нічого вам не беруся радити, передаю тільки її слова. Далебі, мені здається, що ми могли б...» — пробубонів він; оскільки їхні стосунки з людьми складалися спільно і в обох були завжди однакові, дук Ґермантський знав, що нехіть його дружини до мадемуазель Сванн уже минула і їй цікаво було б познайомитися з нею. Дукиня вклала нарешті вуалетку і вибрала парасольку. «Робіть як знаєте, — відповіла вона. — Чи це мене обходить? Я не бачу нічого такого, що заважало б нам познайомитися з цією дівчиною. Ви ж знаєте, я ніколи нічого не мала проти неї. Мені б тільки не хотілося, аби всі думали, що ми приймаємо коханок моїх друзів. Оце і все». — «І ви б мали цілковиту рацію, — підхопив дук. — Ви

— втілена мудрість. А поза тим, вам так гарно в цьому капелюшку!» — «Ви дуже ласкаві», — відповіла дукиня Ґер-мантська, усміхаючись мужеві й рушаючи до дверей. Але перш ніж сісти до повозу, визнала за слушне пояснити ще дещо: «Тепер багато хто знається з її матір’ю. Зрештою, вона має олію в голові, якщо хорує три чверті року. Дівча, здається, дуже миле. Всі знають, що ми дуже любили Сванна. Це виглядатиме цілком природно». І дуцтво поїхало до Сен-Клу.

Через місяць мала Сванн, котра ще не звалася Форшвіль, обідала у Ґермантів. За столом про що тільки не говорили! Наприкінці обіду Жільберта сказала несміливо: «Гадаю, ви добре знали мого батька». — «Ще б пак!» — журно озвалася дукиня Ґермантська, показуючи, що розуміє доччину скорботу, і з умисним притиском, наче їй хотілося приховати, що вона не зовсім певна, що добре пом’ятає її батька, заговорила: «Ми всі його добре знали, я пам’ятаю його чудово. (Вона й справді могла його пам’ятати: він приходив до неї щодня протягом двадцяти п’яти років.) Я чудово знаю, ким він був. Я зараз вам скажу, — додала вона, наче їй хотілося розтлумачити дівчині, ким був її батько, дати їй потрібні пояснення. — Він був великий приятель моєї свекрухи і дружив із моїм шваґром Паламе-дом». — «Він приходив і до нас, навіть обідав, — доповнив дук Ґермантський, показуючи свою уявну скромність і увагу до всяких дрібниць. — Пам’ятаєте, Оріано?.. Яка славна людина був ваш батько! Одразу відчувалося, що він походив з доброї сім’ї! Я ще раніше бачив його батьків. Які це були порядні люди!» Було видно, що якби батьки і син ще жили, дук Ґермантський, не вагаючись, рекомендував би їх на садівників. Ось так Сен-Жерменське передмістя розмовляє з кожним міщухом про інших міщан — чи то хвалячи розмовника або розмовницю як виняток, чи то водначас їх принижуючи. Так антисеміт, розмовляючи з якимось жидом, мастить його медом і воднораз поганить жидівство — це дозволяє йому в очі всміхатися, а за п’яти кусати.

Проте вміючи при зустрічі направду вчарувати вас і не здатна так просто вас відпустити, дукиня Ґермантська була воднораз і невільницею цього ритуалу. Колись під час цікавої розмови Сваннові іноді вдавалося створити в дукині ілюзію, що вона ставиться до нього по-дружньому — тепер він уже не міг цього зробити. «Він був чарівний», — сказала дукиня з журливою усмішкою, лагідно позираючи на Жільберту — на той випадок, якщо дівчина буде вражлива: тоді усмішка покаже їй, що її тут зрозуміли і що опинись вони наодинці і за певних обставин, дукиня охоче відкрила б перед нею всю глибину своєї вражливости. Але дук Ґермантський, гадаючи, що саме обставини не надаються до таких звірянь, а може, гадав, що