Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері
— Я би й сама хотіла віддатися за солдата, — сентиментально завважила Сьюзен.
Рілла ж була спустошена — можливо, внаслідок надмірної метушні останніх тридцяти шести годин. Весілля розчарувало її: церемонія вдалася сміховинна, а молодята з Міранди й Джо були плаксиві й геть бляклі.
— Якби Міранда так не розгодувала цього нещасного пса, нічого йому не було б, — сердито буркнула дівчина. — Я застерігала її… та вона відказала, що не може мучити бідолашного цуцика голодом, коли невдовзі тільки він і лишиться їй на радість. Мені аж закортіло добряче струснути її.
— Дружба, певно, тішився більше, аніж сам Джо, — озвалася Сьюзен. — Він побажав Міранді відсвяткувати багато щасливих річниць свого шлюбу. Вона була згорьована, бідолашка — але чого ще чекати за цих обставин?
«Принаймні, — думала Рілла, — хлопці луснуть від сміху з мого листа про це дійство. Джем аж ридатиме, читаючи про виставу, яку влаштував на весіллі Вілфред Лор’є».
Утім, якщо Ріллу розчарувало весілля, її цілком задовольнило прощання Міранди та Джо на залізничній станції в п’ятницю вранці. Світанок був перлинно-білий і кришталево ясний. Поза станцією рядочком стояли посріблені інеєм молоденькі ялиці. Холодний місяць іще висів на заході понад засніженими полями, проте інглсайдські клени вже осявало золоте руно першого сонця. Джо пригорнув свою бліду юну дружину, а вона підвела до нього обличчя. Ріллі перехопило подих. Байдуже було, що Міранда негарна, миршава, нецікава донька Місяця з Баками. Мав значення лише її палкий жертовний погляд, незгасимий вогонь вірності, відваги й непорушності обов’язку. Міранда безмовно обіцяла Джо, що вона й тисячі інших жінок берегтимуть домашнє вогнище, доки їхні чоловіки будуть утримувати Західний фронт. Рілла відвернулася, розуміючи, що не повинна дивитися на молодят у цю мить. Вона перейшла на інший бік платформи, де сиділи один проти одного Понеділок та Вілфред Лор’є.
«Чого ти тулишся в цій буді, коли можеш лежати на килимку перед каміном в Інглсайді й напихатися ласощами? — зневажливо запитав Вілфред Лор’є. — Це поза? Чи нав’язлива ідея?»
«Я мушу зустріти тут Джема», — коротко відказав Понеділок.
Коли поїзд рушив, Рілла підійшла до тендітної схвильованої Міранди.
— От він і поїхав, — сказала Міранда, — і вже, можливо, не повернеться; та я його дружина й мушу бути гідна його. Я йду додому.
— Може, ходімо спершу до нас? — боязко мовила Рілла. Ніхто з односельців не знав іще, як пан Прайор поставився до вчинку своєї дочки.
— Ні. Якщо Джо може стати віч-на-віч із гунами, я теж можу стати віч-на-віч із рідним батьком, — несхитно відказала Міранда. — Дружина солдата не може бути слабкодухою. Ходімо, Вілфі. Я піду просто додому й витримаю найгірше.
Проте нічого страшного не сталося. Очевидно, пан Прайор уже встиг подумати, що найняти служницю нелегко, що всі численні родичі Джо залюбки приймуть Міранду до себе… та ще й зметикував, що існує на світі грошова допомога дружинам військовослужбовців. Хай там як, він лише буркнув, що донька втнула дурницю й пошкодує про це, після чого юна пані Мілгрейв наділа свій звичний фартух і стала до хатньої праці, а Вілфред Лор’є, якому геть не сподобалося мешкати взимку на маяку, заснув у кубельці за ящиком із дровами для печі, радий, що більше не мусить бути присутнім на жодних воєнних весіллях.
Розділ 19
«Вони не пройдуть»
Одного холодного сірого лютневого ранку панна Олівер прокинулася тремтячи, шмигонула в кімнату до Рілли й сіла на краєчку її ліжка.
— Рілло… я боюся… як дитя… я знову бачила дивний сон. На нас насувається щось жахливе… я знаю.
— Що вам наснилося? — спитала Рілла.
— Я стояла тут на терасі — так само, як уві сні, що бачила напередодні танців на маяку — а небом зі сходу котилася чорна, зловісна грозова хмара. Я бачила, як тінь її мчить попереду, і коли вона огорнула мене, я затремтіла від крижаного холоду. Потім здійнялася буря… жахлива буря… зі сліпучими блискавками, оглушливим гуркотом грому й невпинними потоками зливи. Нажахана, я кинулася шукати прихистку, як раптом чоловік… солдат в уніформі французького офіцера… вибіг до мене сходами й став на порозі. Одяг його був увесь просочений кров’ю, що текла з рани на грудях… він виглядав змучено й виснажено… та на блідому обличчі вимальовувалося завзяття, і запалі очі горіли шаленим вогнем. «Вони не пройдуть», — вимовив цей солдат… тихо й палко… та я почула його попри ревище бурі. І прокинулася. Рілло, я боюся… весна не принесе нам Великого Наступу, якого ми всі так чекаємо… натомість вона принесе страхітливе нещастя для Франції. Я певна… німці спробують прорвати фронт.
— Таж він сказав вам, що вони не пройдуть, — серйозно мовила Рілла, яка, на відміну від батька, ніколи не кпила з Гертрудиних снів.
— Не знаю, було то пророцтво, а чи слова, сказані з відчаю. Рілло, цей сон досі тримає мене в крижаних лещатах страху.
Лікар Блайт посміявся за сніданком, але більше ніколи не глузував зі сновидінь панни Олівер. Того дня надійшла звістка про початок Верденського прориву[67], і найпрекрасніші тижні весни мешканці Інглсайду, усі як один, прожили заціпенілі від жаху. То були дні, коли вони розпачливо чекали кінця, доки німці крок за кроком наближалися до останнього оборонного рубежу знесиленої Франції.
Сьюзен, пораючись на бездоганно чистій інглсайдській кухні, думками перебувала на верденських пагорбах.
— Пані Блайт, дорогенька, — казала вона вечорами, зазираючи до спальні Енн, — надіюся, нині французи ще втримали Воронячий ліс. — Уранці ж вона цікавилася, у чиїх руках перебуває Кюм’єр-ле-Мор-Омм[68]. Сьюзен так добре орієнтувалася в перебігу битви, аж могла б накреслити мапу Вердена, якій позаздрив би кожен воєначальник.
— Якщо німці захоплять Верден, вони зламають дух Франції, — зболено мовила панна Олівер.
— Але вони не захоплять його, — уперто правила своєї Сьюзен, яка того дня не могла навіть їсти, думаючи, що саме це вони й зроблять. — Ви ж самі бачили вві сні, що в них нічого не вийде… той офіцер сказав вам те, що повторювали французи від самого початку: «Вони не пройдуть». Присягаюся, панно Олівер, дорогенька, я вся похолола, коли прочитала в газеті про битву й згадала ваш сон. Мені здалося, що вернулися біблійні часи, коли людям уві сні часто являлися пророцтва.
— Я знаю… знаю, — сказала Гертруда, невпинно
