Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

Розділ 18

Воєнне весілля

— Пане лікарю, дорогенький, — озвалася бліда від гніву Сьюзен, — ця Німеччина геть не має ні страху, ні сорому.

Усі домашні зійшлися на великій інглсайдській кухні. Сьюзен місила тісто на печиво до вечері, пані Блайт пекла хлібці для Джема, а Рілла варила цукерки для Кена й Волтера. Досі вона завжди казала «для Волтера й Кена», та згодом Кеннетове ім’я непомітно й цілком природно вийшло наперед. Тут-таки із в’язанням сиділа кузина Софія. Звісно, усіх гленських хлопців переб’ють на війні — так вона відчувала нутром — але краще для них буде вмерти з ногами в теплі, тож кузина Софія сумлінно й понуро вимахувала в’язальними шпицями.

Цю ідилію порушив розгніваний, схвильований лікар Блайт, який удерся на кухню зі звісткою про пожежу в будинку парламенту в Оттаві. Сьюзен миттю стала так само розгнівана й схвильована.

— Що ще накоять ці гуни? — вигукнула вона. — З’явитися сюди й спалити наш парламент! Де це чувано про таке неподобство?

— Ми ще не знаємо, чи сталося то з вини німців, — відповів лікар Блайт, хай який безсумнівно певний, що саме так і було. — Пожежі іноді виникають без жодних на те причин. Онде минулого тижня в дядечка Марка Мак-Алістера згоріла клуня. Навряд чи ви зможете, Сьюзен, обвинуватити німців і в цьому.

— Не знаю, пане лікарю, дорогенький, не знаю, — поволі й зловісно похитала головою Сьюзен. — Місяць із Баками крутився там того самого дня. Вогонь спалахнув півгодини потому, як він пішов. Це достеменний факт, хоч я не наважуся закидати старості пресвітеріанської церкви підпал чужої клуні без вагомих доказів. Однак, пане лікарю, дорогенький, кожен знає, що двоє синів дядечка Марка пішли на війну, а сам дядечко Марк виступає на всіх зборах Патріотичного товариства, де агітує за вступ до війська. Я так собі думаю, що Німеччина дуже хотіла би поквитатися з ним.

— Я не змогла би виступити на таких зборах, — повагом відказала кузина Софія. — Моє сумління не дозволило б мені просити інших матерів виряджати дітей на війну — убивати й бути убитими.

— Невже? — озвалася Сьюзен. — Бач, Софіє Крофорд, я відчула, що можу попросити про це будь-кого… учора, коли прочитала, що в Польщі не лишилося дітей, молодших за вісім років. Подумай, Софіє Крофорд, — Сьюзен наставила на кузину палець, усипаний борошном, — дітей… молодших… за вісім… років… не лишилося… жодного!

— Певно, німці всіх їх поїли, — зітхнула кузина Софія.

— Ні-і-і… — неохоче промовила Сьюзен, мовби їй бридка була сама думка, що німці можуть виявитися невинні в котромусь зі злочинів. — Я ще не чула, начеб гуни почали обертатися на людожерів. Усі ті бідолашні дітки померли від голоду й холоду. Та все одно, Софіє Крофорд, це варварське вбивство невинних. Я сама їсти й пити не можу — тільки й думаю, що про цих дітлахів.

— Тут написано, що Фред Карсон з Лобриджа здобув медаль «За заслуги», — мовив лікар Блайт, який тим часом поринув у читання місцевих новин.

— Я чула про це ще тиждень тому, — озвалася Сьюзен. — Він — зв’язківець батальйону й виявив несказанну мужність в умовах ризику. Лист, у якому він розповідав про це рідним, надійшов того дня, коли помирала його бабця Карсон. Їй лишалося жити зо кілька хвилин, і англіканський священик, присутній коло смертного ложа, спитав, чи не хоче вона, щоб він виголосив молитву. «Моліться собі, панотче, — відказала вона… бачте, вона була з Дінів, а Діни всі люди відважні, — моліться, але, на Бога, тихенько, не заважайте мені. Я хочу обміркувати цю дивовижну звістку, а часу на те бракує». У цьому вся Альміра Карсон. Вона леліяла Фреда, мов зіницю ока. Їй було сімдесят п’ять, а на голові, подейкують, жодної сивої волосини.

— Ох, ви нагадали мені… сьогодні я виявила в себе першу сиву волосину… найпершу, — мовила пані Блайт.

— Я помітила її ще кілька днів тому, пані Блайт, дорогенька, проте вам не сказала. Думала собі: «їй і без того не бракує гризот». Та коли вже ви завважили її самі, дозвольте нагадати вам, що сивина — це шана.

— Я, мабуть, старію, Гілберте, — печально всміхнулася пані Блайт. — Люди вже запевняють мене, що я маю дуже молодий вигляд. Поки ми справді молоді, ніхто нам такого не каже. Але я не журитимуся через перший доторк срібла до моїх кіс. Я ніколи не любила рудого кольору. Чи я розповідала тобі, Гілберте, як пофарбувала коси ще малою в Зелених Дахах? Про це знали тільки ми з Маріллою.

— То ось чого ти мусила обтяти косу?

— Так. Я купила пляшечку з фарбою у мандрівного торговця, єврея з Німеччини. Сподівалася, що коси мої будуть чорні, а вони стали зелені. Отож Марілла мусила їх обстригти.

— Ви ще легко відбулися, пані Блайт, дорогенька, — гнівно буркнула Сьюзен. — Хоч і були замалі, щоб знати, на що та Німеччина здатна. Вам пощастило, що то була тільки зелена фарба, а не отрута.

— Здається, відтоді минула вже сотня років, — зітхнула пані Блайт. — Мовби все те сталося в іншому світі. Війна розколола життя надвоє. Не знаю, яке буде наше подальше існування… але воно так відрізнятиметься від попереднього. Цікаво, чи ми — ті, хто зросли в колишньому світі — пристосуємося із плином літ до світу майбутнього?

— А ви помітили, — озвалася панна Олівер, підводячи очі від книжки, — як усе, написане до війни, тепер здається далеким-далеким, давнім, немов «Іліада»? Ось Вордсвортів вірш — він є в програмі випускного класу; я саме перечитувала його. Класичний спокій, безтурботність і краса цих рядків здаються принесеними на Землю з іншої планети… вони не мають нічого спільного з нашим бурхливим світом, так само, як вечірня зоря.

— Єдине читання, що втишує бурю в моїй душі нині — це Біблія, — мовила Сьюзен, ставлячи в піч деко з печивом. — Там стільки віршів, у яких сказано мовби достоту про гунів. Старий Горянин Сенді запевняє, що кайзер — це той самий Антихрист, про якого йдеться в Об’явленні Івана Богослова, але я не заходжу аж так далеко у своїх міркуваннях. Як на мене, пані Блайт, дорогенька, для нього то завелика честь.

Кілька днів потому, рано-вранці, Міранда Прайор тихцем прийшла в Інглсайд, буцімто для того, щоб допомогти Червоному Хресту із шиттям, але насправді — обговорити зі співчутливою Ріллою свої негаразди, надто важкі, щоб зносити їх самотужки. Міранда привела із собою розгодованого, криволапого песика, любого її серцю за те, що колись, іще цуценям,