Похований велетень - Кадзуо Ісігуро
Вони пішли слідом за ченцем вузькими коридорами. Деякі з тих проходів, можливо, були ті самі, якими вони просувалися раніше — з мовчазним отцем Нініаном. Часто вони йшли в цілковитій темряві, орієнтуючись на ритмічне шаркання хворої ноги їхнього провідника. Потому зайшли до кімнати з частково зруйнованою стелею. Кімнату заливало місячне світло, відкриваючи поглядам стоси дерев’яних коробок і поламані меблі. Аксель відчув запах плісняви і застояної води.
— Друзі, не занепадайте духом, — сказав отець Браян, переставши шепотіти.
Він зайшов у куток і взявся розсувати предмети, які там стояли.
— Ви вже майже у безпеці, — додав він.
— Отче, — сказав Аксель, — ми вдячні вам за порятунок, але, будь ласка, розкажіть нам, що трапилось.
Отець Браян продовжував розчищати куток і сказав, не підводячи очей:
— Для нас це загадка, пане. Солдати з’явилися сьогодні вночі без запрошення, вдерлися сюди через ворота і заполонили наш дім, наче свій власний. Вони вимагали видати їм двох молодих саксів, котрі нещодавно сюди прибули, і, хоча вони не згадували ні про вас, ані про вашу дружину, я би не сподівався на те, що вони поводитимуться з вами люб’язно. Цього хлопця вони точно хочуть убити, як і його брата-сакса. Вам потрібно врятуватись, а поміркувати про те, що задумали солдати, можна буде і згодом.
— Ще сьогодні вранці добродій Вістан був для нас чужим, — сказала Беатрис, — але нам негоже рятуватись утечею тоді, коли йому загрожує жахлива розправа.
— Солдати ще можуть нас наздогнати, пані, бо ми не зачинили за собою жодних дверей. І, якщо той чоловік своєю відважністю здобуде вам спасіння, нехай навіть заплативши за нього власним життям, ви повинні вдячно це прийняти. Під цією лядою — тунель, виритий іще у стародавні часи. Він веде до лісу, і коли ви вийдете цим ходом, то опинитеся далеко від переслідувачів. А зараз допоможіть мені підняти ляду, пане, бо для мене самого вона заважка.
Навіть удвох їм довелося докласти чималих зусиль, аби підняти ляду так, щоби вона утворила широкий кут, відкривши поглядам квадрат — іще чорніший, аніж ніч довкола.
— Нехай першим іде хлопчик, — сказав чернець, — адже вже багато років цим ходом ніхто не користувався, і хтозна, чи сходинки ще не обсипались. А він спритний, і якщо й упаде, то сильно не вдариться.
Проте Едвін щось доводив Беатрис, і, врешті, вона сказала:
— Пан Едвін піде на поміч панові Вістану.
— Принцесо, скажи йому, що ми ще зможемо допомогти Вістанові, якщо виберемося через цей тунель. Кажи йому що завгодно, та переконай його поквапитися.
Поки Беатрис розмовляла з Едвіном, із ним немовби сталася якась переміна. Він не відводив погляду від отвору в підлозі, а його очі, освітлені місячним сяйвом, раптом здались Акселеві якимись дивними, так наче хлопець поступово потрапляв під дію чарів. І невдовзі, поки Беатрис іще говорила, Едвін підійшов до отвору й, не озираючись, зробив крок у темряву і зник. Коли його кроки почали помітно стишуватись, Аксель узяв Беатрис за руку і сказав:
— Ходімо, принцесо. Тримайся близько біля мене.
Сходинки, які вели вниз, виявилися низькими. То були пласкі камінці, втрамбовані в землю, які здавалися доволі твердими на дотик. У світлі відкинутої ляди над головою вони могли трохи розгледіти, куди мають іти, проте щойно Аксель обернувся, щоби заговорити з отцем Браяном, як ляда гепнула з оглушливим, як їм здалося, гуркотом.
Усі троє зупинились і якийсь час стояли нерухомо. Попри Акселеві очікування, повітря не було аж надто застояне. Йому навіть здалося, що він відчуває легкий вітер. Едвін, який стояв десь попереду, почав говорити, і Беатрис пошепки йому щось відповіла. Потому вона тихо сказала:
— Хлопчик запитує, чому отець Браян так рвучко зачинив за нами ляду. Я сказала, що він, найімовірніше, дуже поспішав заховати тунель від солдатів, котрі, може, навіть уже в цю хвилину заходять до кімнати. Але все одно, Акселю, мені це також видалося трохи дивним. І хіба це не він зараз заставляє ляду зверху якимись предметами? Якщо виявиться, що дорога попереду перекрита землею чи водою — бо ж отець сам казав, що тут уже багато років ніхто не ходив, — то як ми повернемось і відчинимо ляду знизу? Вона ж така важка, а тепер на ній іще й наставлено повно всього!
— Дійсно дуже дивно. Та немає підстав сумніватися, що в монастирі повно солдатів, — хіба ми щойно не бачили їх на власні очі? Не маємо тепер іншого виходу, як іти далі й молитися, що тунель щасливо виведе нас у ліс. Скажи хлопчикові, нехай іде вперед, але повільно і не відриваючи руки від цієї вкритої мохом стіни, тому що, боюся, далі тільки темнішатиме.
Проте, рухаючись уперед, вони помітили, що де-не-де до тунелю потрапляло слабке світло, й іноді вони навіть могли роздивитись обриси одне одного. Їхні ноги час від часу несподівано втрапляли в калюжі, й не раз упродовж того відрізка шляху Акселеві здавалося, що він чує над головою якийсь шум. Але ні Едвін, ані Беатрис ніяк на це не реагували, тож він вирішив, що шум — тільки плід його надто розбурханої уяви. Та раптом Едвін різко зупинився — аж Аксель мало не зіштовхнувся з ним і відчув, як Беатрис, стоячи позаду, стиснула йому руку. Вони на мить застигли в темряві. Потому Беатрис підступила ще ближче до нього, й він відчув її теплий подих на своїй шиї, коли вона тихесенько прошепотіла:
— Акселю, ти це чув?
— Чув що, принцесо?
Едвінова рука застережно торкнулась Акселя, і вони знову замовкли. Урешті-решт Беатрис сказала чоловікові на вухо:
— Акселю, тут хтось є.
— Напевно, кажан, принцесо. Або щур.
— Ні, Акселю. Я чую добре. Це дихає людина.
Аксель знову прислухався. І тоді зовсім поруч із тим місцем, де вони стояли, пролунав різкий звук, схожий на удар, — спочатку тричі, а потім і чотири рази. Посипалися яскраві спалахи, а тоді заяскріло маленьке полум’я, що хутко розгорілося й освітило силует чоловіка, котрий сидів.
