Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт
— Привіт! — почув він англійську із тьмавого коридору. — Дікі? Це Фредді!
Том відступив на крок і відчинив двері.
— Він… Може, зайдеш? Його зараз немає. Але він незабаром повернеться.
Фредді Майлз переступив через поріг і роззирнувся. Його потворне веснянкувате обличчя оберталося у різні боки. Як, у біса, він знайшов його квартиру, ламав голову Том. Він швиденько зняв персні Дікі й запхав їх до кишені. Що ще він забув зробити? Том оглянув кімнату.
— Ви мешкаєте тут разом із ним? — запитав Фредді, змірявши його тим своїм косуватим поглядом, що робив його схожим на сполоханого ідіота.
— Ой, ні. Я лише на кілька годин зайшов у гості, — відказав Том і, як так і треба, зняв сорочку з морськими кониками. Під нею він мав іншу сорочку. — Дікі вийшов пообідати. Здається, до ресторану «Отелло». Обіцяв повернутися близько третьої.
Напевне, хтось із сімейства Буффі впустив його, сказав, що містер Ґрінліф удома, й показав йому потрібні двері, подумав Том. Мабуть, Фредді назвався старим другом Дікі. Тепер йому треба було випровадити Фредді з квартири, але так, щоб їх не побачила синьйора Буффі, яка мешкала унизу, бо при зустрічі з ним вона завжди привітно виспівувала «Buon giorno[47], синьйоре Ґрінліф!»
— Ми зустрічалися у Монджибелло, хіба ні? — запитав Фредді. — Ви Том? Я думав, що ви приїдете до Кортіни.
— На жаль, я не мав змоги. То як там Кортіна?
— О, чудово. А що трапилося з Дікі?
— Невже він вам не написав? Він вирішив перезимувати в Римі. Він казав, що повідомить вас.
— Я нічого не отримував, хіба що він надіслав листа до Флоренції. Я був у Зальцбурзі, але Дікі знає мою тамтешню адресу. — Фредді сперся на довгий стіл і зім’яв зелену шовкову скатертину. Він посміхнувся. — Мардж казала, що він перебрався до Рима, але вона не знала його адреси, окрім тутешнього відділення «Американ Експресс». Мені просто пощастило знайти його квартиру. Учора в кафе «Ґреко» я натрапив на людину, яка знала його адресу. Як же…
— Хто це був? — запитав Том. — Американець?
— Ні, італієць. Якийсь хлопчина. — Фредді подивився на Томові черевики. — У вас такі ж черевики, як у нас із Дікі. Їх годі зносити, правда ж? Я придбав свої у Лондоні ще вісім років тому.
То були старі шкіряні черевики Дікі.
— А мої з Америки, — відказав Том. — Може, чогось вип’єте? Чи ви хочете спіймати Дікі в «Отелло»? Ви знаєте, де це? Гадаю, нема потреби чекати на нього, бо зазвичай Дікі не повертається раніше третьої. Я й сам невдовзі буду йти.
Фредді рушив до спальні, побачив на ліжку валізи й зупинився.
— Дікі кудись збирається чи він щойно приїхав? — озирнувшись, запитав Фредді.
— Він їде. Хіба Мардж вам не казала? Дікі на якийсь час вирушає до Сицилії.
— Коли?
— Завтра, а може, ще й сьогодні ввечері. Я точно не знаю.
— Скажіть-но, що це таке відбувається з Дікі останнім часом? — насупився Фредді. — Чого це він раптом вирішив усамітнитись?
— Він казав, що цієї зими працював не покладаючи рук, — Том випалив перше, що спало на думку. — Здається, він хоче побути наодинці, але, наскільки мені відомо, у нього добрі стосунки з усіма, і з Мардж теж.
Фредді знову посміхнувся й розстебнув своє пальто.
— Не бачити йому добрих стосунків зі мною, якщо підведе мене ще раз. Ви впевнені, що в них із Мардж усе гаразд? Після розмови з нею у мене склалося враження, що вони посварилися. Може, тому вони й не поїхали до Кортіни? — Фредді вичікувально глянув на нього.
— Я нічого про це не чув. — Том підійшов до шафи, аби взяти піджак і заразом показати Фредді, що він уже збирається йти, аж раптом усвідомив, що Фредді може впізнати цей сірий фланелевий піджак, який пасував до його штанів — хтозна, може, він раніше бачив той костюм на Дікі. Том узяв свій піджак і пальто, що висіли ліворуч у самому куті шафи. Плечі пальта випиналися так, наче тижнями висіли на вішаку (насправді так воно й було). Том обернувся і побачив, що Фредді не зводив очей зі срібного іменного браслета на його лівій руці. Том знайшов його в коробочці із запонками, хоча ніколи не бачив, щоб Дікі носив його. А Фредді дивився так, ніби колись уже бачив той браслет. Том невимушено накинув пальто.
Тепер Фредді міряв його якимось дивним, ніби здивованим поглядом. Том знав, що було в нього на думці, і напружився, бо унюшив небезпеку. «Ти ще не відкараскався від нього, — сказав він собі. — Ти ще не вибрався з дому».
— То що, йдемо? — запитав Том.
— Ти теж тут мешкаєш, хіба ні?
