Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт
Том відчув голод, але вирішив, що краще сьогодні лягти спати з голодним шлунком, перед цим годинку почитавши італійський розмовник. А тоді пригадав, що хотів набрати десь із п’ять фунтів[37], адже одяг Дікі був на нього трохи завеликим, та обличчя Дікі було круглішим. Тож він зайшов до бару й замовив собі сандвіч із шинкою на довгому хрумкому багеті та склянку гарячого молока, бо чоловік, що сидів біля нього за стійкою, пив гаряче молоко. Молоко не мало смаку, було прісним, ніби його перед подачею відфільтрували, і Том припустив, що такий же смак мали й церковні облатки.
З Парижа він неспішно повернувся до Італії, дорогою зазирнувши до Ліона та Арля[38], аби побачити ті місцини, де колись малював ван Гог. Він був у доброму гуморі та зберігав самовладання, хоча погода видалася жахливою. В Арлі холодні містралі[39] принесли на своїх крилах дощі, і Том промок до нитки, поки намагався відшукати всі ті місця, де стояв ван Гог, коли писав свої картини. У Парижі він придбав чудовий альбом з репродукціями ван Гога, але не міг узяти його з собою на дощ, тож йому довелося з десяток разів повертатися до готелю, аби перевірити, чи правильно вибрав маршрут. Потім він оглянув Марсель. Місто здалося йому одноманітним, за винятком хіба що вулиці Канебер, і рушив потягом на схід, зупиняючись на день у Сен-Тропе, Каннах, Ніцці, Монте-Карло — усіх місцях, про які він колись чув, і миттю уподобав, щойно їх побачив, хоча в грудні над ними нависали сірі зимові хмари й годі було зустріти бодай одну гучну компанію, навіть у переддень Нового року в Мантоні[40]. Том уявляв собі чоловіків та жінок у вечірньому вбранні, які спускалися широкими сходами казино в Монте-Карло, людей у різнобарвних купальних костюмах, легких і яскравих, як акварелі Дюфі[41], що прогулювалися під пальмами Англійського бульвару в Ніцці. Серед них — американці, англійці, французи, німці, шведи, італійці. Романтика, розчарування, сварки, примирення й убивства. Йому понад усе припала до душі Французька Рів’єра. Але ж вона була такою маленькою, лише вузенький вигин середземноморського узбережжя з нанизаними на нього, наче намистини на нитку, чудовими назвами: Тулон, Фрежус, Сен-Рафаель, Канни, Ніцца, Мантон і, нарешті, Сан-Ремо.
Четвертого січня, коли він прибув до Рима, на нього чекали два листи від Мардж. У березні вона надумала виселятися зі свого будинку. Вона ще не встигла закінчити рукопис своєї книги, але вже надіслала три чверті написаного з усіма фотографіями американському видавцю, якого зацікавила її ідея, коли вона розповіла йому про неї минулого літа. Ось що було в листі:
Коли ми зможемо побачитись? Мені страшенно не хочеться проґавити літо в Європі, особливо після того, як я пережила ще одну жахливу зиму, але гадаю, що на початку березня таки повернуся додому. Так, я нарешті сумую за домом, справді. Любий, було б просто чудово, якби ми могли повернутися до Америки разом, на одному кораблі. Це можливо? Боюся, що ні. Ти не збираєшся повертатися до США, бодай взимку, ненадовго?
Я думала вислати всі свої речі (вісім валіз, дві скрині, три коробки книжок та всілякі дрібниці!) повільним човном до Неаполя, а звідти в Рим, і, якби ти мав настрій, ми могли б принаймні ще раз відвідати Форте-дей-Мармі та В’яреджо чи інші місцини, які ми так полюбляли, аби востаннє на них подивитися. Мені байдуже, якою буде погода, хоча й так знаю, що вона буде жахливою. Я б не наполягала, щоб ти провів мене до Марселя, де я збираюся сісти на корабель, але якщо я вирушу з Генуї??? Що скажеш?..
Інший лист був стриманішим, і Том знав чому: минув майже місяць, а він не надіслав їй навіть однісінької листівки. Мардж писала:
Я передумала щодо Рів’єри. Може, це все через кляту погоду, а може, й через мою книжку, але мені вже не хочеться пригод. Я вирушаю з Неаполя раніше, ніж планувала, 28 лютого, на кораблі «Конституція». Тільки уяви — я ступлю на палубу й одразу опинюсь в Америці. Усюди американська їжа, американці, ціни в доларах, кінні перегони… Любий, мені дуже шкода, що ми з тобою не побачимось, але з твого мовчання я дійшла висновку, що ти досі