Біле Ікло - Джек Лондон

Віз, між іншим, кудись забирав хазяїна. Біле Ікло бачив, як він маячив між дерев. Становище ставало критичним. Він іще раз спробував наздогнати віз манівцями, але Коллі не відставала від нього. Раптом він озирнувся й, удавшись до свого старого бойового прийому, ударом плеча збив її з ніг. Звалена на повному ходу вівчарка покотилася сторчма по землі, чіпляючись кігтями за гравій, щоб утриматися, та голосним гавканням висловлюючи своє обурення й образу.

Біле Ікло не став чекати. Шлях звільнився, і це було все, чого він потребував. Коллі погналася за ним, гавкаючи. Та тепер він мав змогу мчати прямим курсом, а що стосується бігу, то тут Біле Ікло міг дечого навчити її. Вона бігла мов шалена, майже в істериці, напружуючись щосили, попереджаючи про кожен стрибок обуреним гавкотом, а він летів перед нею безшумно, легко, ковзаючи по землі, неначе марево.

Обійшовши будинок, він натрапив біля входу на віз, із якого виходив його хазяїн. Але тієї самої хвилини, ще на повному русі, Біле Ікло зазнав нападу з флангу. На нього налетів мисливський пес. Вовк спробував зустріти його грудьми. Але він біг дуже швидко, а пес був уже занадто близько. Він штовхнув його у бік, і від несподіванки Біле Ікло внаслідок інерції перевернувся й покотився по землі. Він одразу ж звівся на ноги. Вигляд він мав грізний; із притиснутими вухами, вискаленими іклами й зіщуленими ніздрями вовк кинувся на ворога й трохи не перегриз йому горло.

Хазяїн побіг до Білого Ікла, але той був далеко, і тільки втручання Коллі врятувало життя мисливському псові. У той момент, коли Біле Ікло збирався завдати смертельного укусу, Коллі нагнала його. Її обдурили, випередили, перекинули на пісок, і вона примчала, мов буревій, скривджена, охоплена люттю і відруховою ненавистю до первісного хижака. Вона налетіла на Білого Ікла збоку в той момент, коли він збирався стрибнути, і, своєю чергою, збила його з ніг.

Тут підбіг хазяїн і схопив Біле Ікло, поки його батько вгамовував собак.

– Нічого й казати, теплий прийом улаштували тут бідному самотньому північному вовку, – мовив Скотт, намагаючись лагідними пестощами заспокоїти Білого Ікла. – За все своє життя він був збитий з ніг тільки раз, а тут його повалили двічі за якісь тридцять секунд.

Віз тим часом від’їхав, і з будинку вийшли нові боги. Деякі з них трималися шанобливо, на відстані, проте дві жінки знову здійснили ворожий акт, обійнявши своїми руками шию хазяїна. Але Біле Ікло починав звикати до цього, бо бачив, що його хазяїн від цього не страждає, а у звуках, котрі відтворювали при цьому боги, не було нічого загрозливого. Вони зробили спробу попестити і вовка, але той застеріг їх риком, а хазяїн зробив те саме словами. У такі тривожні хвилини Біле Ікло тиснувся до ніг хазяїна, і той заспокоював його, гладячи по голові.

Мисливський пес, діставши наказ: «Дику, лягай!» – розтягнувся на східцях ґанку й гарчав, злісно дивлячись на непроханого гостя. Одна з жінок зайнялася Коллі, обіймаючи й пестячи її, але вівчарка все ще скавчала, виявляючи занепокоєння; вона була ображена присутністю вовка та переконана, що боги припускаються великої помилки, взявши його до оселі.

Коли боги почали сходитися на ґанок, Біле Ікло пішов слідком за своїм хазяїном. Дик на терасі загарчав, а Біле Ікло відповів йому тим самим.

– Візьми Коллі в дім і залиши обох псів назовні, – порадив Скотт-батько. – Вони поб’ються, а потім стануть найкращими друзями.

– У такому разі Білому Іклу доведеться на знак своєї дружби бути першою особою на похороні Дика, – засміявся хазяїн.

Скотт-батько недовірливо поглянув на Білого Ікла, потім на Дика і, нарешті, на свого сина.

– Ти хочеш сказати, що…

Відон кивнув головою:

– Я хочу сказати, що Дик був би мертвий за хвилину, найбільше – за дві, – він обернувся до Білого Ікла: – Ходімо, вовку. Ми будемо змушені тримати тебе в будинку.

Біле Ікло зійшов сходами, розпушивши хвіст і не відводячи погляду від Дика на випадок нової атаки. Водночас він готувався гідно зустріти найрізноманітніші прояви невідомого, які могли чекати на нього там, усередині цього будинку. Але все було спокійно, і хоч як він озирався, увійшовши всередину, нічого загрозливого там не знайшов. Тоді, полегшено зітхнувши, він улігся біля ніг хазяїна, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо, щомиті готовий підхопитися на ноги й захищати своє життя від тих жахів, які, як йому здавалося, мусили переховуватися під дахом-пасткою цього спокійного житла.

Розділ III

Володіння бога

Біле Ікло був від природи наділений великою гнучкістю, а крім того, він багато подорожував і розумів, як важливо вміти пристосуватися до обставин. У Сьєра-Вісті (так називався маєток судді Скотта) Біле Ікло швидко відчув себе як удома. Сутички із собаками припинилися. Пси прекрасно знали норови й звичаї південних богів і, побачивши, що Білого Ікла впускають у дім, припинили дивитися на нього як на ворога. Щоправда, це був вовк, та якщо боги допускали його присутність, то їм, собакам цих богів, не залишалося нічого іншого, як підкоритися волі своїх хазяїв.

Дик після кількох формальностей уповні примирився з присутністю Білого Ікла, і якби це залежало від нього, охоче подружився б із ним, та Біле Ікло не визнавав дружби з собаками. Від них він вимагав тільки одного: щоб вони до нього не чіплялися. Усе своє життя він тримався осторонь від псів і бажав, аби так тривало й надалі. Загравання Дика набридали йому, і він відмовлявся від них гарчанням. На півночі він узяв собі за правило не роздирати псів свого хазяїна й свято дотримувався його. Проте вовк непохитно обороняв свою самотність і настільки ігнорував Дика, що цей добродушний собака врешті-решт дав йому спокій та зовсім припинив цікавитися ним.

Але інакше до нього ставилася Коллі. Скорившись волі богів, вона примирилася з присутністю Білого Ікла, проте аж ніяк не бажала давати вовкові спокій. У пам’яті її яскраво жили нескінченні злочини, скоєні вовками супроти її пращурів. Цього не можна було забути за день. Усе це спонукало вівчарку мститися Білому Іклу. Вона не могла нападати на нього у присутності хазяїв, але це не заважало їй отруювати йому життя в будь-який інший спосіб. Їх розділяла вікова ворожнеча, і Коллі постійно нагадувала йому про це.

Отже, Коллі, користуючись перевагами своєї статі, кривдила вовка. Його інстинкт не дозволяв йому чіпати