Франческа. Повелителька траєкторій - Дорж Бату
— Тобто ви не їсте хліба? — уточнила Сара.
— Якби ж то! — сумно зітхнула Соня. — Не їмо будь-яких продуктів, що містять клейковину. Це фактично вісімдесят відсотків звичних для вас продуктів.
— Ну, я в магазинах бачила позначку «gluten free» на деяких товарах…
— На деяких, — наголосила Соня. — Вибір є, звісно, але порівняно з асортиментом «нормальних» продуктів — негусто. Тут на базі так класно готують! Але, на жаль, не для нас!
З того дня Сара втратила спокій. Як так? Мовчазний Гіґґінс, весела Соня, а разом з ними ще п’ятеро солдатів, диспетчер з control tower і механік із зони прийому не можуть їсти, як усі! А що ж вони тоді їдять? Те, що приготують удома, або напівфабрикати з магазину. Картина вимальовувалася сумна. Аж дев’ять осіб з персоналу авіабази позбавлені не зі своєї волі можливості вибору, доступного для всіх інших!
І Сара занурилася в розрахунки. Вона вивчила меню. Проконсультувалася з кухарем авіабази, дізналась, де, які продукти і за якими цінами треба закупити, щоб надати меню з трьох страв на вибір тим, хто не вживає глютену. Вийшов кошторис приблизно на п’ятсот доларів щомісяця. Півтисячі доларів на те, щоб дев’ять осіб могли харчуватися в їдальні разом з іншими. Шість тисяч доларів на рік.
Коли Сара принесла документ Вескоттові, полковник ніяк не міг утямити, НАВІЩО йому пропонують витрачати 6000 на рік.
— Що це? — Вескотт одсунув од себе документ з таким виглядом, ніби Сара на ньому чистила оселедця й забула прибрати тельбухи.
— Сер, це перелік продуктів, які необхідно закупити для включення трьох страв, що не містять глютену, в загальне меню, сер! — спокійно пояснила суперінтендант.
— У мене тут база, а не ресторан, — сухо відрізав Вескотт.
— Сер, це меню необхідне, бо Козінскі, Гіґґінс, Марша, Рейнолдс та інші не можуть собі дозволити нормально харчуватися. А вони, між іншим, повноцінні громадяни й такі самі солдати, як ми з вами, сер!
— Рядовий Чандра вегетаріанець!!! — обурився Вескотт. — Рядовий Саабі не їсть свинини і вживає тільки халяльні продукти! Мені що, відкривати тут ресторан індійсько-іракської кухні?!
— Сер, уподобання рядових Чандри й Саабі — це їхній добровільний і свідомий вибір. Люди, що не сприймають глютену, не обирали собі автоімунних захворювань, і в цьому є істотна різниця, сер!
— Сержант МакКарті! Відчепіться від мене зі своїм глютеном! Шість тисяч на рік! Ви збожеволіли!
І так Сара гризла полковника другий тиждень.
— Не підписує? — спитала Франческа.
— Ні, — сумно зітхнула Сара. — А я пообіцяла Соні, Рею Гіґґінсу та іншим, що виб’ю для них меню! Я не хочу, щоб вони носили їжу в судочках! Держава видала їм форму, чому вона не може їх нагодувати, як інших солдатів?! Вони давали одну й ту саму присягу під одним і тим самим прапором! Він підпише мені цей документ! — уперто струснула кучерями маленька шотландка. — Інакше я не Сара МакКарті!
— Сара має рацію! — Франческа войовничо розмахувала кулачком. — Полковник витрачає купу грошей на дурниці типу «безкоштовної піци», хоч ми без тієї піци цілком можемо обійтись!
Раз на тиждень, у четвер або п’ятницю, Вескотт влаштовує офіцерам і цивільним спеціалістам, які не ходять у їдальню, як військові, «безкоштовну піцу», звісно ж, купуючи її в ресторані Франчесчиного батька.
— Це несправедливо, що люди, яким держава оплатила харчування і форму, люди, які давали присягу, обділені у своїх правах! — продовжувала розмахувати кулачком дівчина, наче революціонер на мітингу. — Це просто свинство!!! — і кулачок заїхав мені по спині, якраз між лопаток.
— Чессіно, мене за що лупиш?! Я тут яким боком?!
— Пробач, Джорджіо, я захопилась!
— Захопилась… — пробурчав я. — Не напарника треба лупити, а Козінскі підтримати. Стати з ними на одну сторону…
— Джорджіо, ти геній!!! — вигукнула сицилійка й так заїхала мені по спині, що в мене ледь окуляри з носа не злетіли.
Перед ланчем на нашій маленькій кухні зібралася вся наша гоп-компанія: старший офіцер Баррел, Трейсі, професор Рассел, сержант МакКарті і ми з Франческою.
— Увага, вогонь! — на кухню з традиційним «дотепним» гаслом зайшов Вескотт з коробками піци. — Свіжа, «правильна», справжня піца, прямо з печі!
Полковник відкрив коробки:
— Розбирайте!
Але ніхто й з місця не зрушив.
— Мене від глютену пучить! — заявила раптом Франческа. — Не можу це їсти, дякую!
Вескотт з несподіванки ледь не впустив шматок піци, який уже збирався надкусити.
— Джорджіо, що це все, в біса, означає?
— Щось я теж не хочу… — сказав я, зосереджено дивлячись на напарницю.
— Його теж пучить! — відрізала Франческа. — Глютен — це вам не жарти!
Офіцер Баррел, насилу стримуючи сміх, рохнув, наче кабан у кущах.
Полковник Вескотт отетеріло подивився на нашу ватагу.
— Що це, в біса, означає?!
— У нас у всіх дієта! — вигнула чорну брову Франческа. — Безглютенова.
Полковник поклав на місце шматок піци й гнівно зиркнув на сержанта МакКарті. Завжди незворушна й спокійна Сара, не кліпаючи, дивилась полковникові прямо у вічі. Дуель тривала кілька секунд, після чого Вескотт почервонів, наче сигнальна ракета, й процідив:
— Ваша ідея, МакКарті?
— Це Джорджіо ідея! — видала мене з бебехами дорога напарниця. Вескотт не очікував од мене такої підлості і з-під лоба зло подивився на мене. Мені нічого не залишалось, як прийняти виклик, і я склав руки на грудях:
— Моя!
Напарниця зрозуміла, що бовкнула не те, тому заступила мене й сказала:
— А втілення — моє!
Полковник випрямився, склав руки за спиною і пройшовся туди-сюди, від чого став схожий на пихатого гусака або ще краще — на індика.
— Бунт, значить?
— Ні, не бунт, — спокійно сказала Сара. — Це вільна країна. Кожен має право отримати в їдальні те, чого потребує.
— Так, — відчеканив Вескотт. — Годі!
Приклав руку до кашкета, різко повернувся на каблуках і вийшов з кухні. Дверима свого кабінету навпроти він грюкнув так, що в нас на кухні підстрибнули чашки в шафі.
Якийсь час ми сиділи мовчки. Несподівано з гучномовців пролунав ображений Вескоттів рик:
— Козінскі, Гіґґінс, Рейнолдс, Марша, Паттерсон, Вілкокс, Лоретті, Барнс і Пептон — зайдіть негайно до командира бази!
Після того, як полковник особисто переговорив з усіма, хто потребує безглютенової дієти, він зайшов до нас. Його індиче бойове завзяття згасло, тепер командир нагадував скоріше пса, що погриз улюблені хазяїнові туфлі.
— Сержант МакКарті.
— Sir, yes, sir!!!
— По-перше… — полковник відкашлявся в кулак. — По-перше, я прошу у вас пробачення…
— Вау! — сказала Франческа з награним здивуванням. Полковник поморщився.
— По-друге, я підписав розпорядження про безглютенове меню. Ось! — Вескотт простяг сержанту МакКарті течку.
Сара мовчки взяла й подивилась на документ. Здавалося, в повітрі затріщали бойові барабани, протяжно заграли перемогу шотландські волинки й на вітрі весело затріпотіли знамена кланів Ферґюсон-МакКарті.
— Сер, дякую, сер!
Вескотт винувато всміхнувся.
— Але, сер, мушу вас попередити. Якщо ви й надалі будете ставитись подібним чином до моїх порад, то я буду змушена подати рапорт про відставку, сер! — спокійно сказала відважна шотландка.
Вескотт розгублено заблимав очима. Франческа, мов ножем, провела рукою собі по горлі. Я вкусив себе за губу, щоб не засміятися. Полковник нарешті опанував себе й вичавив:
— Я зрозумів тебе, Саро. Вибач, я слухатиму твоїх порад.
І почервонів, як помідор.
