Карпатський капкан - Сергій Ухачевський
На горищі будинку навпроти два молодих курсанти з рязанськими пиками в цивільному, витріщаючись у біноклі, розчаровано відклали їх, і один іншому заявив:
— Все самое интересное-то мы пропустили. Ей жалко было, что ли, показать, как она переодевается-то?
— Да-а-а… А как ты думаешь, у шпионок сиськи-то красивые?
— Должно быть, красивые, коль они их прячут.
* * *Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 16 вересня,
міська лазня, відділення для «своїх»,
під вечір.
У передбаннику було свіжо, особливо після гарячої парної. Ернесто, Крижень, Трохимович та голова вже попарилися й, задоволені життям, сиділи за столом, замотані в простирадла. Відпочивали. На столі — гора червоних панцирів раків, у кутку — кілька десятків порожніх пляшок з-під пива. Сербін з роздутим пузом усівся дещо осторонь. Йому було важко не те що вклинитися в розмову старих вояків, а й навіть дихати. А «вояки» не переставали фонтанувати анекдотами, іноді відверто антирадянськими, та вульгарними розповідями про жінок. Потім знову поверталися до війни. І так по колу.
Тут у двері хтось постукав, слідом вони відчинилися, й у шпарці з’явилася голова Наконечного. Він запитав:
— Дозвольте?
Голова ствердно махнув рукою. Наконечний зайшов і примостився біля Сербіна. У нього на чолі одразу виступив піт.
— Провів? — поцікавився стиха Сербін.
— Провів, — ствердно кивнув і роззирнувся. — Я багато пропустив?
— Цирк продовжується… Що вони мелють!.. Марі в готелі? Ти переконався?
— Так… За нею спостерігають з усіх сторін.
— На коридорах є пости?
— Два пости плюс заселені люди додатково проінструктовані. Єдине що… вони там почали на керогазах їсти готувати, просто в номерах. Сморід стоїть, як у комуналці. Що робити?
— Та нехай. Нехай дамочка відчує всі принади радянського способу життя, — реготнув і перевів погляд на «стариків».
Крижень щойно закінчив азартну розповідь про свої пригоди в Чехії, коли вони з Трохимовичем ловили загін есесівців, котрий проривався на Захід. І показав шрам на спині, пояснюючи:
— Треба було його взяти живцем, цього штандартенфюрера, але йому наказ нашого начальства не сподобався. Ось ми й зчепилися в рукопашній. Так оце, — ще раз показав, — він ножичком мене полоснув… А це, — показав шрам поруч, — штикова в тридцять восьмому. Іспанія. Німцюра — здоровий, як бугай. Ну, я розсердився — і його саперною лопаткою між брів…
Ернесто показав свій шрам і прокоментував, чомусь розсміявшись:
— Теруель, под Мадрид… Подарок от Франко… О-о, — ткнув пальцем в інше місце, — Подарок от Адольф Хітлер! Тулюза, Франс…
Тут Трохимович повернувся спиною до компанії й опустив простирадло. Уся його спина була суцільно вкрита шрамами.
— Міна савєцкая мінамьотная. Падарунак ад нашага роднага заградотряда. У сорак другім, калі ми драпав з-пад Харкава.
Чоловіки вибухнули реготом.
— У нас тоже такой біль. Женераль Лістер на фронте Толєдо імєть заградотряді, — поділився Ернесто. — І мнє своя метка оставіль, — показав шрам на дулі й зареготав: — Как мі тогда убєгать от Франко! Мой штани мокрій біль.
«Старшаки» із розумінням зареготали, а лейтенанти здивовано перезирнулися. Як за командою, вони вийшли на вулицю перекурити.
Сербін узяв до рота папіросу, роздратовано чиркнув сірником, дав прикурити Наконечному й, важко зітхнувши, сказав:
— З такими балачками самим час теплі кальсони в Сибір припасати. А ти кажеш, «гарні, прості»… Вони такі анекдоти травлять, що вуха в трубочку завертаються. У мене волосся на голові ворушиться, як живе, коли це чую!
Наконечний, витираючи з чола піт, погодився:
— Факт… І ще таке говорять при іноземцеві. Я сам напишу рапорт.
— Я підпишуся під кожним словом. Дивне все мені