Подорож собаки - Брюс Кемерон

– Та родина жахливо до мене ставилася. Ми не матимемо з ними нічого спільного.

– Але це не чесно щодо мене. Я їхня кровна родичка. Я хочу знати своїх предків.

– Я виростила тебе сама, без допомоги.

Я відчував, як смуток огортає Сі Джей, і все ж вона сердилася.

– Я так мало пам’ятаю з часів, коли тато возив мене туди дитиною. Пам’ятаю… Пам’ятаю, там був кінь. І мою бабусю. Ось і все – лише уривки з тих пір, коли мені було років п’ять.

– Так і має бути.

– Це не тобі вирішувати!

– А тепер послухай, – Ґлорія встала, теж сердита. – Ти більше не в школі, і я не дозволю тобі поводитись, як пещене дівчисько. Ти житимеш під моїм дахом за моїми правилами. Зрозуміло?

– Ні, не житиме, – тихо промовив від дверей Трент.

Обидві розвернулись і глянули на нього, коли він увійшов.

– Тебе це не обходить, Тренте, – сказала Ґлорія.

– Обходить. Сі Джей це зараз не потрібно. Вона має уникати стресу. І з вами додому вона не поїде. Її акторська кар’єра тут.

– Ох… не думаю, що коли-небудь стану акторкою, – сказала Сі Джей.

– Отож-бо, – кинула Ґлорія.

– Тоді ти станеш кимось. Можеш робити все, що хочеш. Ти не безпорадна, Сі Джей. Ти маєш усвідомити, що в тебе є сили, – рішуче заявив Трент.

– Про що це ти? – холодно спитала Ґлорія.

– Ти ж мені віриш, Сі Джей? – наполегливо спитав Трент.

– Я… я не можу залишитися, Тренте. Мені нема чим платити…

– У моїй квартирі місця більш ніж достатньо – можеш переїздити до вільної спальні, доки знову не станеш на ноги.

– А як же Лізл?

– А. Лізл. – Він розсміявся. – Ми знову розійшлися. Гадаю, цього разу остаточно, бо я не благатиму її прийняти мене назад. Я нарешті збагнув, що насправді їй подобаються пристрасті: розставання, примирення, знову розставання… Це як наркотик.

– Коли це сталося?

– У ніч перед тим, як ти… закинула мені Макса.

Я помахав хвостом.

– Мені так прикро, що ти мусив переживати це самотужки, а я й не спитала, – сказала Сі Джей.

– Усе гаразд, ти була трохи зайнята, – криво всміхнувся Трент.

– Чи не могли б ми, будь ласка, повернутися до теми обговорення? – спитала Ґлорія.

– Тобто до того, про що ти хочеш говорити? – кинула Сі Джей.

– Ні, я зовсім не це маю на увазі. Я хочу сказати, що ми їдемо в середу. Розпорядження вже зроблені, – твердо сказала Ґлорія.

– Ти маєш бути з тим, хто в тебе вірить. Я, я в тебе вірю. І завжди вірив у тебе, – переконував Трент.

Я відчував, як дужчає злість Ґлорії.

– Ніхто не має права дорікнути мені, що я «не вірю» в мою доньку. Хіба я не підтримувала увесь цей безглуздий переїзд до Нью-Йорка?

– Підтримувала! – відгукнулася Сі Джей.

– Ви маєте поганий вплив на неї, Ґлоріє. Їй треба одужувати. Ви остання людина, яка може їй у цьому допомогти, – сказав Трент.

– Я її мати, – крижаним тоном промовила Ґлорія.

– Ну, так, ви її народили, це правда. Але вона доросла. Коли дитина виростає, вашу роботу скінчено.

– Сі Джей? – спитала Ґлорія.

Я подивився на жінку, котра не зводила очей із Сі Джей, потім на Трента, що дивився на Ґлорію, і нарешті на Сі Джей, яка переводила погляд з однієї на іншого. Ґлорія взялася під боки.

– Ти ніколи мені не дякувала. За всі ті жертви, які я принесла, – злісно кинула вона й розвернулася, щоб піти, але зупинилась у дверях і гнівно зиркнула на доньку. – Я повернуся завтра, а післязавтра ми їдемо, як заплановано. І більше ніяких заперечень. – Вона зиркнула на Трента. – Від жодного.

Я помахав хвостом, оскільки Ґлорія йшла. Я завжди почувався трохи менш напруженим після її відходу.

Коли того вечора ми з Трентом повернулися додому, я спитав себе, чи це тепер новий лад: ми спимо в нього вдома, а потім ідемо до нової кімнати Сі Джей зі слизькою підлогою. Схоже, моя дівчинка віддавала перевагу життю у все менших і менших домівках.

Трент жбурнув мені гумову іграшку, яка шалено застрибала по кухні, і я погнався за нею й приніс йому, а він розсміявся й назвав мене хорошим собакою.

Згодом, коли він нахилився покласти трохи смачного вологого корму поверх сухого мені на тарілку, я вловив металевий, ні з чим не сплутуваний запах у його подиху. Я здивувався, але зробив те, чого мене навчили дуже давно.

Я подав знак.

Розділ 26

За кілька днів після візиту Ґлорії Сі Джей перебралася жити до Трента. Свої речі вона поклала в окремій кімнаті, а дещо з її одягу досі пахло Кросівкою. Нові умови проживання явно виснажували її, адже вона проводила безліч часу в ліжку й здебільшого при цьому бувала сумна, слабка й відчувала біль. Я намагався підбадьорити її, тягаючи їй жувальні іграшки, які Трент постійно приносив додому в маленьких пакетиках, але, окрім як безвільно тримати їх у руці, доки я тягнув за них, гратися Сі Джей була не схильна.

Трент приходив додому щонайменше раз на день, щоб випустити мене.

– Не проблема, я тут одразу за рогом.

– Може, завтра я почуватимуся достатньо добре, щоб вивести Макса погуляти, – казала Сі Джей.

– Не поспішай, – відповідав Трент.

Вони полюбляли грати в гру, коли Трент сидів біля неї й обмотував її руку светром, схожим на мій, а тоді стискав маленький м’ячик. Я чув дивне шипіння, і Сі Джей із Трентом завмирали.

– Добре, тиск досі в нормі, – зазвичай казав Трент.

Коли її светр знімали, він тріщав так само, як і мій. Грати з тим м’ячиком мені не дозволяли, адже очевидно було, що він у Трента улюблений.

Годував мене Трент, і я затямив, що, аби заслужити їжу, я маю подати знак, коли чую дивний металевий присмак у його подиху, що бувало майже завжди.

– Ти часом не молитися зібрався, Максе? – іноді питав він мене.

Я подавав знак, а тоді він казав: «Хороший хлопчик, Максе», – і винагороджував мене вечерею.

– Макс молиться, перш ніж з’їсти вечерю, – сказав Трент Сі Джей.

Я саме спалював енергію, гасаючи по кімнаті, але застиг, почувши своє ім’я поряд зі словом «вечеря». Я вже поїв, але був би не проти, якби Трент захотів пригостити мене ще раз.

– Що ти маєш на увазі? – зі сміхом спитала Сі Джей.

– Присягаюся. Він нахиляє голову й складає лапки разом, наче молитву читає. Це справді мило.

– Ніколи не бачила, щоб він таке робив, – сказала Сі Джей.

– Молися, Максе! – гукнув мені Трент.

Я зрозумів, що маю щось зробити, тож сів та гавкнув. Обоє розсміялися, але смачненького мені не дали – вочевидь, я зробив щось не так.

Коли Сі Джей нарешті встала з ліжка, щоб перейти на канапу, вона ходила дуже-дуже повільно, штовхаючи перед собою щось схоже на стілець, за який дуже міцно трималася. На цьому «стільці» були тенісні м’ячики, однак вона не кидала їх мені, щоб я за ними ганявся. Я сновигав біля неї в захваті, що знову бачу її на ногах, проте вона гучно дихала й не здавалася щасливою.

Трент, однак, дуже зрадів, коли увійшов у двері.

– Ти дійшла до канапи! – з усмішкою привітав він її.

– Так, усього лишень за годину.

– Це справді чудово, Сі Джей.

– Звичайно. – Сі Джей зітхнула й відвела погляд.

Я застрибнув на