Сутінки - Станіслав Васильович Костянтинов

Постійно трапляються якісь негаразди, але Шерстохвостов з підлеглими напруженням розуму й тіл вирішують все і ідуть далі.

Вілен Петрович, вже давно звиклий лише керувати, лише наказувати, коли йому усміхнено дивилися в очі і ловили кожне його слово, важко влізав у личину простого директора якогось там заводу, якому потрібно бути і хитрим, і спокійним, і метким, аби досягати мети. А ще — без гонору, завжди готовим і поступитися, і прогнутися, і посміхнутися.

Але час минав, і Шерстохвостов відтренував свої хребет і розум до потрібної гнучкості, хоч і залишався всередині все тим же Льопою, але набагато хитрішим і достатньо досвідченим. Він навіть почав експериментувати: де треба вдарити — лизав, де треба брати — давав, де треба закусити — занюхував, де треба з’їсти — випльовував.

Проїхали майже всю Україну. Він дивився навкруги і бачив занедбані, зарослі бур’янами поля, закриті шахти, заводи і величезні комбінати, порушені будівлі, почорнілих від зневіри людей, вмираючих від голоду і скрути пенсіонерів, п’яну та обкурену молодь, калічних' немовлят, запустіння та розруху скрізь і в усьому.

Але не це хвилювало Білена Петровича, бо таке його не хвилювало ніколи — він завжди був спокійним і холодним усередині, хоч і навчився малювати на своєму обличчі ті емоції, яких від нього чекало оточення. А хвилювало, як він буде жити далі в цьому світі, що так стрімко котиться у прірву економічного, політичного і морального колапсу. Що буде з ним, і як запобігти майбутніх негараздів і прорахунків.

Що ті люди, що ця країна?..'- навіть своєю сім’єю він майже не переймався: лише настільки, наскільки це було необхідним. Навіть те, що дружині ставало все гірше, його хвилювало лише в розрізі власної долі, в розрізі стосунків з тестем, від якого в цій країні, як і в долі Білена, все ще залежало дуже багато. Не мав він у своєму серці ні любові до ближніх, ні співчуття до знедолених, ні жалю до убогих та калік. Чи не було дано, чи сам задушив у серці, ще паростками.

Зморений довгим днем і всім цим важким, напруженим шляхом, що починався здаватися нескінченним, Вілен Петрович лежить у своєму кутку, на новенькому матраці, кинутому на солому. Це Педдагог, разом з кавоварками, подарував кожному з них по такому товстому пружинному чуду, що теж виробляли в зоні, пообіцявши:

— Скоро ми відкриємо фірму і будемо випускати такі матраци для всієї України, а ще й за кордон! Вже й назву для фірми придумали: «Віньєтка». Є один товстенький меткий клоун, Мишко, на якого можна повісити цю справу. Але такий хитрий, паскудник: сам себе постійно обдурює!

А ще дав по товстенній верблюжій ковдрі і подушці, розмірами з перину — виявився і гостинним, і не скупим… А може, то заслуга Петрушки?.. Та хай, яка різниця… Але ж і кави дав, і марихуани та героїну відсипав щедро, і поїсти-попити притягли стільки, що до кінця шляху стане… Треба буде віддячити йому в майбутньому, як станеться нагода.

Вілен Петрович дрімає, не звертаючи уваги на досить голосні балачки підлеглих.

— Знаєте, Леоніде Івановичу, — промовляє до Петрушки, наче обсмоктує кожну літеру у роті, Галина Миколаївна, що теж лежить на новому матраці, сперши голову на руку, — скажу вам заспокійливе, виходячи з власного досвіду: спочатку оральне кохання викликає деяку огиду, як і анальне, але потім… звикаєш, а ще потім — маєш величезне задоволення. Так що зачекайте трохи, і до вас прийде радість утіхи…

— Заткнися, шльондра! — вже другу добу плюється, не зупиняючись, її сусід.

— Фу, як грубо, а ще — культурна людина… з Донбасу!.. — елегантно до нестями кривиться спеціалістка з кохання. -І — чия би мичала, а твоя б мовчала, Снігуронька незаймана! Можна подумати, що раніше ти цим не займався, хай і в моральному плані. До речі, я так і не зрозуміла: ти спілкувався лише спереду, а чи й позаду були слухачі? Хоча… дивлячись, як ти сидиш, то були і ззаду! — Вона задоволено хихотить, прикриваючи рукою великі зуби.

— От же ж, сука!.. — продовжує відпльовуватися Петрушка, якось на один бік сидячи на соломі, поруч зі своїм матрацом. — Замість підтримати… шпиняє, тварюка безсоромна!..

— Ти ба?! Який сором’язливий та співчутливий знайшовся!.. А ти — співчував мені? — Прижмурила банькаті очі журналістка. — Коли я поверталася у вагон, на кожній станції?! Аякже!.. По транзистору знаходив дошкульні пісні, аби під’юдити!.. Посміхався собі в куточку, не відаючи, що й твій час наближається, паскуда губастенька!

— Мій час іще прийде! — гордо скинув головою Петрушка і спробував уколоти: — А от цікаво, ти за першою професією — журналістка, чи ж повія?

Галина Миколаївна двічі томно облизала губи, висунувши всього язика і подригавши ним, а потім зазивно поцмокала, потягнувшись лицем до сусіда:

— Ці дві професії — близнюки. Вони — неподільні в усі часи, при всякій владі. Запам’ятай собі на майбутнє.

— Досить вам уже гавкатися! — втрутився у суперечку Вілен Петрович. — Відверніться, я — по-великому… — І пішов до дірки в підлозі, у дальньому кутку вагона.

- І що ви їсте, що таким смердючим… дефекуєте?.. Навіть вагонний сморід перебиває, - не втрималася, аби не вкусити, повія-журналістка, чи навпаки.

— Та ти… вже… таким пахучим ходиш, наче троянди з конваліями їси… а бузком — закушуєш… Дегустаторша зі свиноферми, — напружувався у кутку Вілен Петрович, проклинаючи подумки вся і все, а своїх попутників насамперед.

Коли використаний папірець зник у дірці, а Вілен Петрович вже застібав штани, знадвору почулися постріли, галасливі крики, ржання коней, і потяг почав зупинятися, гримлячи буферами.

Зацікавлена журналістка схопилася, підбігла до дверей і з натугою відкотила їх убік, а Петрушка, враз стривожившись, пересів на другу половину свого заду.

«Це ще кого чорти принесли?» — тривожно майнуло в голові Шерстохвостова, який теж обережно пішов до дверей, встигнувши порадіти, що так своєчасно посидів над діркою у підлозі: хто знає, як зараз складеться?..

Зупинилися посеред чистого безкрайого поля, освітленого яскравим сяйвом величезного місяця, що