Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

з Керкірою), до якого Одіссея занесла буря. Багатий, веселий, обдарований усіма благами природи народ, який жив щасливим життям без чвар і турбот. ">[147], — над водами пролунав голос і повідав йому про смерть Майкла Робартеса. Не встигли стáрці відбути жалобу, як середній брат заснув, читаючи П’яту еклогу Верґілія, і його вустами заговорив дивний голос, та й звелів їм вирушати до Парижа, де лежить при смерті жінка, котра відкриє їм таємні імена богів, які можна належно вимовити лише тоді, коли дух занурений у певні кольори, певні звуки та певні пахощі, й за належного їх промовляння безсмертні перестають бути голосами й тінями, а натомість ходять і говорять з тобою, як звичайні чоловіки та жінки.

Стáрці покинули острів, попервах дуже схвильовані всім, що побачили у світі, і прибули до Парижа, а там молодшому братові наснилась людина, яка сказала, що йому з братами треба блукати навмання, аж поки той, хто спрямовує їхні стопи, приведе їх на ту вулицю і до того будинку, що явлені в цьому сні. Багато днів блукали стáрці по всьому місті й от одного ранку дійшли до вузьких убогих вуличок на південь від Сени, де з вікон на них позирали бліді та незачесані жінки, і щойно зібрались повернути назад, бо не може ж Мудрість зійти в таке неподобне довкілля, як натрапили на вулицю та будинок зі сну. Найстарший зі стáрців, котрий ще пам’ятав деякі нові мови, які знав замолоду, підійшов до дверей і постукав, але коли він постукав, середній брат сказав, що це недобрий дім і він не може бути домом, який вони шукають, та й переконав брата спитати когось, кого там точно немає, і піти своєю дорóгою. Двері відчинила розряджена бабця і сказала:

— О, то ви — три її родичі з Ірландії! Вона чекала на вас цілий день.

Стáрці перезирнулись і рушили вслід за нею сходами, проминули двері, з яких вистромляли голови бліді та незачесані жінки, й опинились у кімнаті, де спала в ліжку красуня, а біля її узголів’я сиділа доглядальниця.

Бабця сказала:

— От вони нарешті й прибули, тепер вона зможе померти з миром.

І вийшла.

— Нас одурили біси, — озвався один зі стáрців, — адже безсмертні не говоритимуть вустами отакої жінки.

— Так, — погодився другий, — нас одурили біси й нам треба мерщій забиратися звідси.

— Так, — підхопив третій, — нас одурили біси, але станьмо ненадовго навколішки, адже ми — біля смертного одра тієї, яка була колись прекрасною.

Вони поставали навколішки, а доглядальниця, яка сиділа біля ліжка, похилила голову, начебто від страху і благоговіння. Стáрці вдивились в обличчя на подушці й подивувались його виразу, що свідчив про невгасиму хіть, та порцеляновій витонченості посудини, в якій горів такий лихий вогонь.

Раптом середній брат закукурікав, мов півень, аж кімната задвигтіла від того кукурікання. Жінка в ліжку не прокинулась від смертного сну, а от доглядальниця, яка сиділа біля узголів’я, перехрестилась і зблідла, а молодший брат вигукнув:

— У нього вселився диявол, і нам треба забиратися звідси, а то нечистий вселиться й у нас.

Не встигли стáрці піднятися з колін, як із вуст того, хто кукурікав, вирвався лункий наспівний голос і промовив:

— Я — не диявол, а Гермес — Пастир Мертвих, і служу на побігеньках у богів, і чули ви мій сигнал, до якого я віддавна вдаюся. Вклоніться ж тій, з вуст якої готові злетіти таємні імена безсмертних та тих святинь, що тримають вони біля серця, аби безсмертні знову могли прийти у світ. Вклоніться і збагніть, що тоді, коли вони готові знищити все, нині суще, і воскресити все, суще вчора, їм допоможе лише той, кого відкинуло суще нині. Вклоніться ж до землі, адже безсмертні обрали собі за жрицю цю жінку, в чиєму серці зібрались усі безумства, а в тілі пробудились усі пристрасті, цю жінку, вигнану з Часу і спочилу на лоні Вічности. Після того як ви вклонитеся їй, суще за давнини втілиться знову, і новий Арґо повезе героїв морем, і новий Ахілл візьме в облогу нову Трою.

Голос зітхнув і стих, і тут же стáрець прокинувся від сну і спитав:

— Чи говорив моїми вустами голос, як і тоді, коли я заснув над своїм Верґілієм, чи я лише спав?

Найстарший з братів відповів:

— Твоїми вустами говорив голос. Де витала твоя душа, поки голос говорив твоїми вустами?

— Не знаю, де витала моя душа, але снилося мені, що я — на горищі, над яслами, і дивлюся вниз, і бачу вола та віслюка, а ще бачу червоного півня, який примостився над яслами, та жінку, яка обіймає дитя, а ще трьох стáрців у всипаній рубінами броні, які клякають, низько-низько схиливши голови, перед жінкою та дитям. Поки я дивився, півень закукурікав, а в повітрі пронісся чоловік із крильцями на п’ятах і закричав, пролітаючи повз мене: «Нетямущі стáрці, колись вам належала уся зоряна мудрість». Не розумію ні свого сну, ні того, що він велить нам робити, але ви, які чули голос мудрости, поки я спав, знаєте, щó нам треба робити.

Тут найстарший зі стáрців сказав, що їм треба дістати з кишень пергаменти, які вони принесли з собою, і розіслати їх на підлозі. Коли старці розіслали пергаменти, то видобули з кишень три пера, що випали колись із крила старого орла, який, за повір’ям, розмовляв про мудрість зі святим Патріком.

— Гадаю, він мав на думці, — промовив молодший брат, розставивши біля сувоїв пергаменту чорнильниці, — що коли люди добрі, то вони подобаються світу і він заволодіває ними, тож вічність проявляється в людях недобрих чи зневажених. Можливо, християнство було добрим і подобалося світу, тож тепер воно відходить, а натомість починають прокидатися безсмертні.

— У тому, що ти кажеш, немає мудрости, — відказав найстарший, — бо якщо безсмертних багато, то не може бути одного-єдиного