Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

Алхімічної Троянди, і якого, можливо, захищала його велика побожність, знову поринув у меланхолію та знеохоту і нічого з цього не бачив, але в мене тремтіли коліна, адже вбрані у пурпур постаті ставали щомиті чіткішими й мені вже чулося шипіння смоли на смолоскипах. Схоже, мене вони не бачили, бо погляди їхні були звернені на Овена Агерна, і час до часу мені чулось, як вони зітхають, наче журяться через його журбу, і ось я почув слова, з яких зрозумів лише те, що вони журливі й мелодійні, ніби то безсмертні говорять з безсмертними. Тоді одна з постатей змахнула смолоскипом — і всі смолоскипи сколихнулись, і на мить мені здалося, що це якийсь великий вогненний птах змахнув крилами, і тут долинув, ніби здаля, крик:

— Він навіть ангелів своїх звинуватив у безумі, а вони теж схиляються і коряться, але долучи своє серце до наших сердець, які створені з божественного екстазу, і своє тіло — до наших тіл, які створені з божественної премудрости!

І, почувши цей крик, я збагнув, що Орден Алхімічної Троянди — несьогосвітній і досі розшукує на цій землі душі, що їх міг би вловити у свою мерехтливу сіть, а коли всі лики повернулись до мене і я побачив лагідні очі та безтрепетні повіки, то мене охопив жах і я подумав, що члени ордену ось-ось метнуть у мене смолоскипи й усе, що мені дороге, все, що пов’язує мене з духовним і суспільним порядком, згорить, а душа моя залишиться нагою і тремтячою на вітрі, що дме із засвітів та з-над зірок, і тоді приглушений голос прокричав:

— Чому ти тікаєш від наших смолоскипів, зроблених з тих дерев, під якими Христос ридав у Гетсиманському саду? Чому ти тікаєш від наших смолоскипів, зроблених із тієї запашної деревини, що розсúпалась у світі на прах і потрапила до нас, які ще за давніх-давен створили її силою свого подиху?

Прийшов я до тями і трохи осмілів лише тоді, коли втік з того будинку і його двері зачинилися за мною, а у вуха мої увірвався гомін вулиці, й відтоді я не наважувався проходити повз дім Овена Агерна, хоча й вірю, що його віднесли до якоїсь далекої країни духи, що ім’я їм — легіон, і трон їхній стоїть десь у безодні, а Агерн сліпо їм кориться.

Поклоніння волхвів

Якось невдовзі після своєї останньої зустрічі з Агерном я допізна засидівся над книжкою, аж раптом почув тихий стукіт у двері. На порозі побачив трьох старезних стáрців з дебелими ціпками в руках: їм, мовляв, сказали, що я ще не ліг, і вони повинні розповісти мені дещо важливе. Я провів їх до своєї студії, а коли за нами зімкнулись портьєри з візерунком у вигляді павичів, запропонував гостям сісти і присунув стільці ближче до каміна, бо помітив іній на їхніх ворсистих пальтах та довгих бородах, що майже сягали кожному до пояса. Вони поскидали пальта і посхилялись над вогнем, гріючи руки, і я помітив, що вдягнені вони загалом так, як вдягаються нині в селі, але також їхнє вбрання, як мені здалось, має й деякі риси міського життя куртуазніших часів. Коли старці зігрілись — а грілись вони, як на мене, не стільки через нічний холод, скільки заради самої втіхи від тепла як такого, — вони обернулись до мене так, щоб світло лампи падало просто на їхні обвітрені обличчя, і розповіли історію, яку я й збираюся переказати. Говорив то один, то другий, і часто вони перебивали один одного, щоб не пропустити жодної подробиці, як це буває в селян, коли вони про щось розповідають. Коли гості закінчили, то звеліли мені записати все, про що вони говорили, аби я мав дослівний запис, і попідводились, щоб іти. А коли я спитав їх, куди вони йдуть, що збираються робити і як їх звати, вони не відповіли нічого, лише що їм наказано вічно мандрувати Ірландією, пішки й ночами, аби могти перебувати поблизу каменів та дерев у години, коли пробуджуються безсмертні.

Минуло кілька років, перш ніж я записав цю історію, бо я завжди боюсь ілюзій, які виникають тоді, коли потривожено завісу Храму, що пан Маллярме вважає прикметою нашого часу, і беруся за перо лише тепер, бо я увірував у те, що немає такої небезпечної думки, яка б не стала менш небезпечною, якщо записати її щирою і правильною англійською.

Три стáрці — то були три брати, які в ранній юності оселились на одному із західних островів і присвятили свої дні не чому іншому, як класикам та давнім ґельським авторам, котрі описували героїчне і просте життя; взимку ніч по ночі ґельські співці співали їм за чаркою віскі старовинні балади, а влітку ніч по ночі, коли ґельські співці працювали у полі чи десь рибалили, стáрці читали один одному Верґілія і Гомера, бо самота їх не тішила, як і древніх. Нарешті, мов святий Брандан[146], покликаний у путь голосом, почутим у видінні, приплив до них у рибальському човні один чоловік, який назвався Майклом Робартесом, і заговорив про повернення богів та давнього ладу, і серця стáрців, для яких нестерпним був тягар плоті й нинішнього часу і які тяжіли до давнини, не знайшли в його словах нічого неймовірного і сприйняли їх простодушно та радісно. Минали роки, й одного дня, коли найстарший зі стáрців, котрий замолоду мандрував і часом думав про інші країни, поглянув на сірі води, на яких люди бачать туманні обриси Островів Юности — Блаженних Островів, де ґельські герої живуть життям гомерівських феаків