Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Я дивувався: звідкіля все це приходило, чому я все те знав, чому вряди-годи виникає оцей дивний стан, ніби переселяєшся в минуле, що то за люди і чи справді вони колись існували, а коли так, то в чиїх тілах живуть тепер їхні душі і чи зможу я зустрітися з ними в сьогоднішньому дні?
Ні, все це химерії молодого схвильованого розуму, химерії дивної ночі, в якій, можливо, тільки і є, що цей автобус і його пасажири; а може, доля їх звела докупи, фантастично марив я, щоб могли увійти в цей телепатичний сеанс, відчути таємничий акт переселення душ, бо кожен із нас вряди-годи ступає на дві стежки: одна в минуле, а друга в майбутнє — оце і є, можливо, справжня таємна вечеря, коли стаєш здатний до одкровення. І мені було радісно від того, що ця дорога така довга, що я можу продовжити ще й ще свою знесеність, розхвильованість, оцей напівсон, напівнеспання, оцю гру фантастичних візій, бо все це приносило мені відчуття екстатичного щастя, бо я знав, навіть був переконаний, що дорозі, по якій несе мене автобус, поки що кінця нема, і мені зовсім непотрібно думати ані про кінці, ані про майбутнє; бо коли навкруги клубиться така дивна ніч, ніщо не здатне зробити тебе ницим.
Але все має своє завершення, отож я невзабарі впізнав житомирські околиці і пішов до шоферів попросити їх зупинитися за Богунським мостом. Вони зупинили, я вийшов на порожні вулиці й подивився на годинника: була четверта година ранку. Трамваї, ясна річ, не ходили, і я мав ще довго йти порожнім містом, хоч утома вже склеплювала мені очі, а в ногах чувся ломець. Автобус давно поїхав, а я крокував і крокував Вільською вулицею, напівсонний, напіввичерпаний, але майже так само щасливий, бо це було моє рідне місто, і я радів на зустріч із ним, хоч недавно так хотів із нього втекти. Отож я минув цвинтар, авторемонтний завод, дійшов до Рудинської вулиці — мені не зустрівся жоден перехожий,— дійшов до собору, до будинку, в підвалі якого працював і де жила Лариса. Зупинився тут і подивився на темні вікна, за одним із них мала спати й вона. І пошкодував, що не маю казкових здатностей, щоб пройти у цей будинок через стіну, завітати до її кімнати, поцілувати її сонну в лоб, покласти біля неї подарунка й тихо відійти. Зрештою, подумки я так і вчинив.
20Досі нічого не говорив про тих, кого я змінював на роботі і хто заступав після мене на зміну, але потреби в тому поки що не було. Той, що змінював мене, був літній чоловік, схильний випити — ніякої ролі він у моєму житті не зіграв, хіба що вряди-годи просив позичити гроші, хоч коли бував тверезий, то шляхетно попереджував мене, аби я йому грошей не позичав, бо він не те, що не схоче, а не зможе їх повернути. Загалом, грошей я при собі тримав дріб’язок, решту віддавав матері й тратив на книжки, отже, сам їх постійно потребував. Той, кого я змінював, був цікавіший: чорний мовчазний чолов’яга з блискучими очима, у вільний час він постійно читав газети, ті газети ми й уживали на підстілки, коли з’являлися до мене братчики. Ми з ним розмовляли мало, хіба, лишаючи газети, він казав часом презирливо: “Почитай, що там вони брешуть”,— та й більше нічого.
Цього разу, заступаючи на зміну, я побачив, що він якийсь незвичайний. Дивився на мене широкими, трохи переляканими очима і ніби онімів: почав жестикулювати й махати головою, пропонуючи вийти з ним надвір. Рушив під сходи і знову заклично махнув рукою. Я подався за ним, ми сіли на лавочку перекурити, як часом це робили.
— Що сталося? — спитав я зачудовано.
— Приходили оті, з Миколаївської,— густим шепотом прошипів він.— Питали, чи не водиш ти зі мною, понімаєш, таких-сяких балачок. Ти б не збирав тут своїх дружків.
— А кому вони заважають? — здивувався я.
— Ну коли вже ті заінтерисувалися, то щось є,— загадково сказав він, до речі, звали мого змінного Тадеуш — був він із житомирських католиків.— Мабуть, язички за зубами не тримаєте. А ти ще молодий, пацан, можна сказать, то дивись, щоб вони чо тобі не пришили. То мастера...
— Дякую, що сказав,— тепло мовив я. Тадеуш, з усього видно, був чоловік непоганий, коли про візит чорних ангелів мені розповів.
— Да, і не збирайтесь тут більш,— додав Тадеуш.— Пойняв мене?
Я “пойняв” його не