Круглянський міст - Василь Биков

— Але… Ви тут давно?

Схоже було, вона зітхнула чи лише замірилася, стримавши подих. Потім повернулася в дверях, не запрошуючи мене зайти, але й сама не виходячи на низенький камінний ганок. Вся така спритненька, тоненька, мов цвяшок, з ознакою чогось стривоженого на привабливому личку.

— Як вам сказати… Хутко не скажеш, — вимовила вона й зробила несміливу спробу трошки усміхнутися. Немов на прощання. Але прощатися з нею мені вже не хотілось.

— Нікого не пускайте, — сказав я, відчувши тьмяну приязність до неї. — Якщо будуть стукати, не відчиняйте. Ми вас оборонимо.

— Тут уже стукались.

— Хто стукався?

— Ваші військові, — сказала вона і помовчала. — То, може, зайдете? — несподівано спитала чи запропонувала вона і трішки збочила в дверях, переступивши на слизькому граніті маленькими, в м’яких пантофельках ніжками. Я мимоволі зирнув на свої білі від пилу кирзачі і ступив на низький поріжок.

Тут був не дуже великий, з високою стелею вестибюль, ніби шахова дошка, вимощений чорно-білими кахлями, з високою чорною шафою збоку і двома стрілчатими вікнами навпроти. Посередині стояв легенький гарний столик на вигнутих ніжках, вкритий квітчастою скатеркою. Декілька таких же гнутих ослінчиків містилося побіч, а біля стіни стояли два масивні шкіряні крісла. Скрізь було чисто, доглянуто і темнувато: вікна знадвору наполовину затуляло гілля старих зазеленілих дерев.

— А ви тут — одна? — спитався я, трохи здивований явною заможністю її житла.

— Ні, чому ж… Господарі є, — сказала вона, стоячи навпроти.

Вона не зводила з мене своїх ясних очей, мовби чогось чекала. Чекала питання.

— Німці, звичайно?

— Ні. Австрійці.

— Он як! Але ж… Як ви тут опинилися?

Вона не встигла відповісти, як поблизу знадвору розкотисто гримнуло, аж, чутно було, щось з дрібним стукотом покотилося з даху. Дівчина мимоволі здригнулася, в погляді її мелькнув страх, і я вискочив у двері. За моєю вогневою якраз над лісопильнею вітер розганяв у небі рудий клубок диму — то німці пальнули шрапнеллю. В таких випадках ліпше було сховатися в будинку чи десь під дахом. Але я мусив бігти на вогневу.

Я біг до вогневої і думав, чи не пристрілювальна ця шрапнель? Чи не засікли вони позиції моїх гармат? Друга обслуга взводу була по той бік заваленої дошками лісопильні, як би їй там не дісталося. На цій вогневій всі сиділи в рівчаку, хоча від шрапнелі в ньому не сховаєшся. В цей час іще з пронизливим тріском розірвалися два шрапнельні, але цього разу — по той бік дороги. Я гукнув Скибову збігати до другої обслуги довідатись, чи не поранило кого там. Німці тим часом перенесли вогонь за дорогу, мабуть, щось там помітили — чи не рух піхоти? Скибов тільки відбіг, як зазумерив телефон — це комбат питав, що у нас трапилось. Сказав, нічого поки що не трапилось. А якщо у кого й трапилось, то не в нас, довбають поки що по сусідах. Може, по піхоті.

Поклав слухавку і сидів, притулившись до чиєїсь спини, думав, що обстріл, відомо, погана справа, але в одному придатна — обстрілу не любить начальство так само. Коли обстрілюють, можна не побоюватись, що на тебе наїде який-небудь «вілліс» з крикливим командиром чи придовбається якийсь дармоїд-комсорг, парторг чи особист. Під час обстрілу ти сам собі господар, лейтекант-взводний, і більше від німця ворога тут нема.

Обстріл шрапнеллю тягнувся, здається, нескінченно довго. Все ясне небо над містечком було столочене жовто-рудими плямами, які спрокволу розпливалися, витягувались у вітрові косми, і серед них пихкали нові — по одній, парами, а то й по чотири відразу. Пронизливий тріск вибухів голосно віддавався гірською луною; від особливо близьких закладало у вухах і пригнічувало до глибини душі. Тільки б витримати. Тільки б перечекати. Не загинути. Гинути наприкінці війни — просто жах…

Аж ось нарешті в небі над містом замовкло. Правда, щось вибухнуло наостанку вдалечині, і настала непевна, майже загадкова тиша. Прибіг Скибов, сказав, що в другій обслузі всі цілі, нікого не поранило, тільки побіч у дворі забило двох коней з піхотинського обозу. Коні лежать, і вже приходив хтось із цивільних, просив дозволу відрізати шмат конини на біфштекс. Бідні австріяки! Ми все ж, як не були голодні, навіть на Україні не їли конину, хоч дехто й казав, що конина — зовсім непогане м’ясо. Але, видно, справді — голод не тітка.

Взагалі поки що не було помітно жодного руху — ні на околиці містечка, ні на дорозі. Піхота щось притихла, навіть не вела вогню з передової. Але, незважаючи на той оманливий спокій, я відчував, що довго ми тут не висидимо, все ж мусимо наступати, добивати ворога в його барлозі. Особливо коли попереду, з того боку, наступають американці.

Солдати по одному повилазили з рівчака на тісний майданчик вогневої позиції, розсілися на станках, снарядних скриньках. Командир гармати Медведев відійшов на хвилину під недалекий тин лісопильні, а як повернувся, я тихо сказав, щоб інші не дрке вчули:

— Сходжу туди…

— Візьміть когось. А то…

Ну, відомо — а то. Я обкинув зором своїх хлопців і зустрів усмішливе обличчя Кананка.

— Пішли!

Той підхопив на плече автомат, і ми жвавим кроком пішли до котеджу. Хвіртка була зачинена, і на цей раз перелазити через неї було трохи незручно, не те, що раніш. Зате грюкати у двері не довелося, ті відразу прочинились, як я ступив на низенький камінний ганок.

— Ну, як ви тут? Живі?

— Ой, страхоти скільки! Заходьте, будь ласка, — очевидьки ще не заспокоївшись від пережитого, сказала дівчина.

— Нічого! Недовго зосталося. З заходу ідуть американці.

— Правда? Але ж ми нічого не знаємо. То, може, сідайте? — нерішуче запропонувала вона.

Я не сідав, м’явся. Кананок тим часом кивнув на двері:

— Я там, товаришу лейтенанте.

Він пішов на ганок, а я залишився один. Може, і не варто було б тут затримуватись, але мені хотілося більше