Круглянський міст - Василь Биков

Бійці, не долізши якихось десяти кроків, спинилися; один опустився на коліно, другий стояв, широко відставивши вбік ногу. Климченко трохи знав їх, колись у Дворищах вони разом відбивали німецьку атаку, рятували штаб полку і полковий стяг, який тоді ледве не потрапив до німців. По страдницьких виразах кирпатих облич було помітно, що хлопцям дуже неприємно встрявати в усю цю справу. До того ж, видно, вони побоювались його.

— Стій, хлопці! — м’якше сказав Климченко.

З якогось недавнього часу він почав спокійнішати, і що далі, то все виразніше розумів, що відбувається і що треба робити. Це надало йому впевненості та душевної злагодженості — здатності через силу перемогти щось непереможне в собі. Але в цей час Петухов іще щось крикнув бійцям і, тримаючи напоготові пістолет, хутким кроком пішов до обриву.

За ним ступив Орловець.

— Стривайте! Ви що? У мене о дев’ятій нуль-нуль атака! Ви враховуєте чи ні?

Петухов не зирнув на ротного.

— Трибунал усе врахує! — загрозливо прозвучало в тривожній тиші рову, і в грудях у Климченка щось безнадійно занило.

На хвилину в ньому блиснула і згасла мимовільна вдячність ротному. Але зразу ж з’явилася думка: «Не треба! Не впрошуй! Марно!»

Петухов доліз до крайнього бійця і з запеклою суворістю на м’ясистому обличчі штовхнув його в шию. Хлопець упав на коліна, підвівся і поліз вище. І в той час Климченко надзвичайно загостреним розумінням відчув справжній, неминучий, великий кінець.

Щоб не роздумати, не дати в собі ослабнути чомусь, як йому здалося, конче ясному і єдино можливому, він перехопив рукою автомат і його ніби спеціально скошеним для того дульним зрізом, ткнув себе в груди.

— Стій! З глузду з’їхав, чи що?!

Хтось із силою рвонув його за лікоть. Лейтенант озирнувся — то був Голонога. Тоді в якомусь секундному проясненні Климченко зирнув на себе збоку і збентежився.

Насправді: це було вкрай недоречно, навіть огидно — забити себе, коли вже тебе не забили німці. Марудно виспіла його рішучість була зрушена. Але що ж робити? Як бути далі? Лейтенант випустив автомат, який тягнув до себе Голонога, і розгублено озирнувся — на схилі рову, тривожно втупившись у нього, стояли бійці.

Він так нічого і не вирішив. Як раптом десь за ровом гулко вдарило в повітрі — раз і другий. У хмарному небі над головами автоматників з тугим шерхотом пройшли снаряди. Крекнувши, вони розірвалися на висоті. За кілька хвилин мала початися атака.

Орловець торопко зирнув на годинник у рукаві і рішуче ступив до Пєтухова.

— Ти ось що, годі!

Петухов спантеличено озирнувся.

— Ви що?

— А нічого! Мотай звідси! У мене атака! — хмурно сказав Орловець і, не чекаючи відповіді, гучно подав команду: — Командири взводів, по місцях!

— Ах, так! — круто повернувся до нього Петухов. — Покриваєш? Кого покриваєш, подумав? Ти відповіси за це!

— Ну і відповім! — через плече кинув Орловець. Видно було, він ледве стримував себе і в інший час не потерпів би такого втручання в справи роти. Але тепер у роті було ЧП, і тут багато в чім він відчував себе зв’язаним.

Орловець зирнув на годинник і тугіше підтягнув ремінь на своєму кожусі. Після, ніби тільки завваживши на схилі понуро-розгубленого Климченка, з клопіткою суворістю прикрикнув на нього:

— Чого став? Ану, марш до взводу!

Климченко збентежився ще більше — таким несподіваним здався йому цей, по суті такий звичайний, наказ. Лейтенант спантеличено зирнув на Орловця: чи до нього той звертається? Але помилки не було — ротний наказував йому; сказав і пішов по струмку вгору, на середину ланцюга, ніби відразу забувши про нього і про Пєтухова, який зі мстивою затятістю хутко йшов геть по рову.

З гулким серцем у грудях Климченко повернувся до взводу.

На висоті гриміли вибухи, вгорі у хмарному березневому небі люто верещало і вило. Бійці допалювали цигарки і, охоплені новим клопотом, торопко розбігалися в ланцюг по краю рова. Лейтенант вліз також по обриву нагору і ліг між бійцями. Ще не вірячи, що все обійшлося, що найбільша біда минулася, і передчуваючи попереду трудне, він марудно спокійнішав.

Проте часу в нього було обмаль, командири взводів у ланцюгу подавали вже команди.

Тоді й він, підвівшись на краю обрива і трохи гучніше, ніж було треба, тремтливим від хвилювання голосом гукнув:

— Взвод, підготуватися до атаки!

Хтось сунув йому автомат, хтось поспішно скинув з себе і віддав йому гвинтівку. З німою вдячністю в душі лейтенант прийняв усе це і озирнувся. Трохи збоку над обривом знялася приземиста постать Орловця. Ротний дістав з-за пазухи пістолет і, змахнувши ним, вискочив з рову.

Рота автоматників починала атаку.

1962

Війна стрімливо котилася під ухил, днями взятий був Берлін, а ми вперлись у німецький оборонний рубіж за невеликим австрійським містечком і третій день стояли непорушно. Німці часом пострілювали з гармат і мінометів, і тоді серед пристойних, гостроверхих будиночків тарахкали вибухи і з фуркотом розлітались увсебіч червоні друзки черепиці. Якби не ті дахові та цегляні друзки, якими був закиданий асфальт, було б дуже зручно котити на велосипеді, особливо від поворотки вниз до напіврозбитої домівки на розі, за якою біля річки стояли обкопані гармати. Взагалі було небезпечно, могли й підстрелити, хоч кулі з недалекого «передка» сюди не долітали. Але ж міни. Від мін, цього німецького бузувірства, схову на передовій не було ніде — ні в полі, ні в лісі, ні в місті. Хіба що в