Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

жовчно всміхнувся, бо надворі була акурат середина травня. Натомість мама ходила між трикутних столів і торкалася до їхніх стільниць начебто з недовірою й острахом. Світло, яке просочувалося до крамниці крізь закурену шибу, підсвічувало її каштанове волосся ніжним ореолом, що додавав мамі меланхолійної чарівливості. Коли ми вийшли на вулицю, вона побажала таки, щоб ми поїхали до іншої крамниці. Яким ж великим було її розчарування! Над усіма меблевими крамницями в місті висів, немовби привиддя, фатум генерального плану. Єдиний не трикутний стіл, якого видобули на її категоричну вимогу з темного складу, виявився прямокутним, дуже довгим і вузьким, і анітрохи не пасував до нашої кімнати. Я не знав, чи пан Поляске міг уявити щось таке, — по кількох годинах безнадійних пошуків ми, змучені, прийшли додому, а його стіл стирчав межи нас надалі наче ледве відчутна скалка.

— Зрештою, — виправдовувався батько, — стіл можна й замовити. Це вийде дорожче, але, — тут він значуще підвищив голос і здійняв пальця мов проповідник, — з огляду на генеральний план іншого виходу в нас немає.

Чи було щось простіше, ніж такі міркування? Звісно, що ні, проте — як виявилося незабаром, — із п’яти столярних майстерень в околиці три вже давно позачиняли. Їхні власники, яких розорили додаткові податки, працювали на державній фабриці, виконуючи генеральний план. Четверту — ту, що належала вдові Рупейки, столяра із Вільна, — саме ліквідовували. А п’яту майстерню перекваліфікували на тиху мануфактуру, де виробляли гарні труни, продукування яких — принаймні тепер —генеральному плануванню не підлягало.

— Усе вчасно, — сказав батько, повернувшись із міста, — їх також включать у хід історії.

А столу не було й надалі. Деякі несміливі батькові спроби, мов перебіжні й поетичні імпровізації, були роковані на фіаско вже в зародку. Ні прасувальна дошка на двох ящиках, ані імпровізована стільниця, яку він склепав у підвалі, ані, зрештою, оголошення, що він намірявся подати його до ранкової газети («Стіл б/в неодмінно круглий купимо») не здобулися навіть на тінь схвалення в маминих очах. А надто жахливим їй видався третій задум. Ми вже мали якось вживаний стіл, ну, і будь ласка, — що з того вийшло! Останньою рятівною соломинкою мав стати пан Горький, який без вивіски та патентів від усіх можливих і неможливих установ виготовляв столярку нелегально. Він робив це після роботи, з матеріалу, поцупленого в корабельні. Брав при цьому високі завдатки та пив щосуботи й щонеділі, ніби був шевцем, а не столяром. Пан Горький часто засинав під будинком на кульгавій лавчині, а що ставалося це в неділю, то люди, повертаючись із костелу, тицяли в нього пальцями та прозивали масоном. У кожному разі він узяв у батька завдаток і обіцяв змайструвати стіл упродовж тижня. Круглий, як і годиться. Мама дуже зраділа, а батько, котрий був моралістом, переживав тепер свій страсний тиждень.

— Коли я знаю, — запитував він уголос щовечора, — що він зробить нам стіл із краденого дерева, то хіба це нормально? Хіба це чесно?

Проте мама була прагматичною:

— У кого він його вкрав? Усе належить державі. Усе! — й вона закрутила рукою велике коло в повітрі, ніби її устами промовляв Дух Історії.

Утім той самий Дух Історії значно рішучіше промовляв устами пана Горького, і ось що з цього вийшло: столяр не перестав пити в неділю ввечері, розтягаючи свій блаженний стан до понеділка. Він відновив його у вівторок, підтримав у середу, вміло підживив у четвер, аж урешті дотягнув до п’ятничної опівночі, за якою на нього вже чекали омріяні субота й неділя. Коли в понеділок — отой, наступний, — ми з батьком вирушили до повітки пана Горького, що була біля ставка позаду броварні, він прийняв нас, сидячи на глиняній долівці, п’яний як чіп, серед пляшок і розкиданого інструменту. З його обличчя струменіла меланхолія навпіл із екстатичною радістю. Він щомиті підводив голову, гортанно сміявсь і, немов катеринка, вигукував одну й ту саму фразу:

— Я знаю! Я знаю!

Батько побуряковів, начебто сам вихилив склянку спирту.

— Де мої гроші? — кричав він. — Де наш стіл? Прошу повернути мені завдаток! — запіяв він фальцетом, ламаючи голос. — Негайно!

Однак навіть я розумів, що батько кричить лише для годиться. Бо це вже не мало нічого спільного з паном Горьким, який саме цієї миті, просто-таки на наших очах обірвав сув’язі, що єднали його зі світом причин і наслідків.

Відтоді в нашому помешканні з’явився пан Поляске. Він тихесенько стукав до наших дверей, вітав батька кивком голови, а потому мовчки обходив навколо свого дубового столу, тепер уже геть незримого. Він клав на нього подарунки: пачки з кавою, шоколад, бляшанки з англійським чаєм — і непомітно виходив, щоб не перестрінути маму. Презенти виглядали доволі дивно, бо висіли в повітрі над підлогою, однак завжди, коли я простягав до них руку, щезали так само, як пан Поляске. Швидко й без сліду. Я не знаходив у батьковому погляді розв’язку для свого болісного сумніву — котрий саме з братів приходив нас перевідати? Утім я не розмовляв про це з батьком, який ставав дедалі розгубленішим і, може, взагалі не помічав хвилинної присутності гостя в нашій квартирі. Не дуже допомагав і знімок Довгого Узбережжя. Обидва панове Поляске були такі схожі, що я не відрізнив би, котрий із них виїхав до Німеччини, а котрий зостався в нашому місті назавше, на брентівському цвинтарі. Тому я чекав подій надзвичайних і непередбачуваних. До чого, скажімо, могла би призвести зустріч моєї мами з паном Поляске? Або несподівана поява гостя біля кухонного столу? Проте нічого такого не сталося.

Якогось дня батько прийшов з роботи винятково збуджений.

— Є! — гукав він від порога. — Нарешті в нас є стіл!

Мама негайно визирнула у вікно.

— Я не бачу вантажівки, — сухо заявила вона.

І саме тоді батько витяг із кишені маленький аркушик і виголосив, що треба поїхати до пана Каспера, який робить такі столи, як до війни — солідні й круглі, овальні чи в формі еліпса — усе за побажанням клієнта. Тут крився секрет починання: пан Каспер приймав лише надійний людей і за рекомендацією. Батько вимахував аркушиком у повітрі, наче квитком, і додав іще, що столяр на прізвище Каспер мешкає на Жулавах, по другий бік Вісли.

ІІ

Будинок столяра був невеликий. Він потопав у зелені старих верб і кущів мов дерев’яна скринька з маленьким ґанком і фантазійними мансардними вікнами. Ми стояли на подвір’ї і невпевнено роззиралися навколо, бо на обійсті не було ані душі, навіть гавкотливого пса. Урешті із саду, що розкинувся позаду