Українська література » Сучасна проза » День гніву - Юрій Косач

День гніву - Юрій Косач

Читаємо онлайн День гніву - Юрій Косач
потайки читають благочестиві гетьманський універсал і — магістр глянув на панну Оленку, чи не хуртовиною взяте серце, чи не тривога в її душі, — пошепки кажуть, що старе й мале, убогі й багаті, чернь і шляхта, війти, сотники, підсудки, навіть панни, хто тільки почув у собі роксоланську кров, біжать у степи, під стяги Хмельницького. Біля Голландських Пищалів, саме коло колодязя єпископської дільниці, куди добились уже по довгенькій їзді, Рославець віддав коня челяді, попрощався з князем Четвертинським і підійшов до панни каштелянівни. Радісний його вид її зворушив. Хоч і хмуро, відрекла йому на орацію, якою дякував за захист і поміч; сказала, що в потребі може прийти до господи пана каштеляна, він і радий буде з ним, як з ученим, поговорити.

— Чи не маєш якого жалю до мене, каштелянівно, — сказав Рославець, — старався я заслужити твою конфіденцію ґречним поступуванням й поміркованістю в мові.

На це панна відказала, що так, його обичаї були похвальні й делікатні, а жалю, мій Боже, за віщо? Куди ж тепер поспішає, хотіла б знати?

— До ректора колегії нашої, — відрік Рославець, — до ученнішого й благочестивішого ігумена Інокентія Гізеля…

— Ах, так, — посміхнулась лукаво панна, — чи не на діалоги про Аристотеля?

— Ні, — посміхнувся й собі Рославець, — на діялоги de bello civile[279]…

— Поспішаймо, вашець, — торкнув його Римша, — в колегіях обіди подають вчасно, а про київське частування слава йде світами, навіщо нам передчасно записуватись у схимники. Пильнуйте живота, а все інше додасться. Надіюсь, що ваш протектор, ректор колегії, не гребує й мастихінною, й картамонною горілицею, не кажучи й про хіоське вино. В путь, в путь, магістроньку…

Частування на Низовому Подолі було справді непогане. Римша їв за чотирьох і штовхав ногою Рославця, щоб не давався на принуку, важкий пояс із чересами розпустив він на три дірки, трапезна отця ректора нагадала добрі часи бенкетування в Цольсті, коли контентувався в пограбованих графських палацах. Але що це німецьке братство супроти роксоланської щирості? І підливки, й печене, й надівані гуси, й перепілки з рожна, й архімандритський каплун, а все рясно скроплене густим кіпрським, бронзовим хіоським. Інокентій Гізель, ігумен і ректор Києво-Братської колегії, різнився поміж учительською й дидаскальською братією схиленим сухорлявим видом і слухав уважно, мало мовлячи, поскубуючи колючу борідку з просрібнем сивини. Рославець мав до нього листа від пана Мазаракі й, зрештою, був відомий вже своєю «Антимахією», дискурсом на дискурс. Гізель, звичайно, ховався з невдоволенням супроти королевенят, але в справах ребелії був обережний і волів мовчати. Рославець не наполягав і собі, у Києві хотів і він, принаймні якийсь час, тільки приглядатись і прислуховуватись. Гізель, за потакуванням присутніх, тихим голосом виявив уболівання з приводу смерті короля («добрий це був пан, валечний і витворний, коли б тільки більшої волі йому, то хтозна, чого доказав би…»), переживаємо безкоролів’я, а маємо надію, що liberum exertitium religionis[280] всім і всюди буде забезпечене законом, стережене й заприсяжене новообраним паном королем. Не будемо приступати до виборів, сказав Гізель, доки все це не буде потверджене. Досі грецька релігія, хоч і забезпечена привілеями й потверджена через pacta conventa[281], терпить таке насильство, якого навіть у бусурменській неволі не знають греки-християни. На цьому Гізель скінчив розмову про ближчі справи й, пильно приглядаючись Рославцеві, вивчаючи його, розпитував про Німеччину, Прагу й Львів.

— Цей ігуменець не в тім’я битий, — сказав після обіду уконтентований Римша, коли подались у відпочивальню, — німець зайвого слова не скаже, але я певен, що з ким слід уже зв’язався і мовчить до пори.

— Грецьке духовенство, — повчив його Рославець, — горливого духу зберігає в тайні, будучи надто залежним від сильних цього світу, грецька релігія більш споглядає, ніж воює, звідси ігуменова мовчазність і обережність…

— Але коли непереливки, то й ці ваші мовчазні та боязкі попи покажуть себе, — засміявся Римша, — бачив я доволі кульгавих черців на королівському шляху, кульгає піп, бо в нього під ряскою, до ноги, шабля прив’язана. Ці чорноклобучники гірше проповідують, ніж єзуїти, але рубають краще. А втім, не нарікаймо, хіоське вино волію над мальвазію…

— Що ж ти гадаєш робити в Києві, сацюжище?..

Римша витягся на ложі й глядів у стелю. Крізь віконце сокотало червневе київське проміння, й воркували голубки на монастирському подвір’ї.

— Роздумую, вашмосте, на що віддати цю ваготу моїх чересів: на київських святих чи на озброєння Нижнього Подолу…

— Не так голосно, Римшо…

— Не печіться, хотів би й я мати стільки дукатів, скільки бердишів і шабель ховають братчики в цьому монастирі. Але поки гугняві відважаться, міщанський люд скоріше надумається… Сьогодні ввечері будемо ще знати, майстре, чим Київ дише…

Він обернувся до стіни й захропів. Обід у ігумена був добрячий і сни по ньому лагідні. Рославець роздумував про інше.

Духовних отців київської капітули враз із превелебним митрополитом Сильвестром треба побачити, чим дишуть і чого сподіваються. У Стеткевичів, у князя Олександра Четвертинського побачить благочестиву шляхту, на що надумалась? Ах, і Петронелля його непокоїла. Княжна залишилась у Четвертні, та з посміхом, ненадовго, бо тепер дії точаться, казала, борзій, ніж наші думки; коли ж, паче сподівання, Рославець побачив його мость Мрозовицького, то щирий привіт із палючим замислом: нехай не забуде про весняний шум… Гай-гай… Що та панянка собі міркувала? В Києві й дім думного дяка, московського ока. В Києві й генуезці, й венеціяни, й до двора вел[икого] князя Радзивілла не так далеко. Треба написати до пана Мазаракі у Львів. А тим часом і тут хтось обізветься, може, й пан Виговський дасть знати про себе?.. А до новесенького старости, до каштеляна, до його мості сенатора Адама Кисіля треба, і то пильно, пильно.

Хто ж такий цей Кисіль, що він собі думає-гадає?

7

Інжиром, камкою[282], венеційським хрусталем і дамаським булатом торгують на Бабиному Торжку. Ще спекота не спала, ще з того боку не повіяв холодний легіт і висне золота важенна пилюга над Голландськими Пищалями, над військовими хатами, що зараз за Львівською брамою, над Михайлівськими воротами. Славен Київ, але не в червневу пообідь. Тільки далі, за Земляним Городком, за Софійською хвірткою, може, потягне прохолода з-над Дніпра, з садів, із байраків, алеї тут — знемога.

Проте Римша, що обтирав рясно піт, не міг розштовхати юрби. Валила на Торжок, нічим їй шквар: їхала шляхта в кочах, тільки роздавалась перед ними гурма[283], гайдуки пана воєводи Тишкевича в голубих каптанах їхали кінно, вештались наємні, великі купи їх, бо тільки

Відгуки про книгу День гніву - Юрій Косач (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: